**Щоденниковий запис**
Може, це знак? Марія зупинилася біля калітки, погляд її впав на яблуко, що розкололося навпіл, немов спеціально для них.
Микола мовчки підняв обидві половинки. Одну простягнув дружині. В його очах було більше, ніж могли б висловити слова.
Шостий тест. Шосте розчарування.
Але замість сліз твердий намір.
Завтра їдемо до міста, сказала Марія, відкусуючи шматочок яблука. В дитячий будинок.
Їхній хаті стояла на пагорбі, оточена садом, де влітку дзижчали бджоли, а взимку сніг мяко вкривав дахи годівничок. Стара, двоповерхова, з різьбленими наличниками та широкою верандою вона дихала разом із ними, немов жива істота.
Ти впевнена? Микола провів рукою по шорсткій корі старої яблуні.
Марія кивнула. Півроку тому вони почули той самий діагноз дітей у них не буде. Але замість болю прийшло дивне заспокоєння, наче доля шепотіла: це не кінець, а початок.
Ранком вони вирушили в дорогу на старенькому синьому пікапі. По звивистій ґрунтовці, крізь поля, вкрані росою. Марія весь час дивилася у вікно, беззвучно рухаючи губами. Микола знав вона молилася. Не словами, а всім серцем.
Він узяв її за руку, міцно стиснув:
Рідна кров не обирає, як зявитися на світ. А от душа сама знає, де їй рости.
Дитячий будинок зустрів їх світлом у вікнах і запахом свіжих паляниць. Чистий, доглянутий, але в повітрі відчувалася невидима сумна тінь немов кожен куток памятав, що таке бути покинутим. Завідувачка, жінка з добрими очима і втомленою усмішкою, повела їх у ігрову кімнату.
Не чекайте, що все станеться одразу, попередила вона. Інколи звязок народжується не з першого кроку, а з десятого.
Але сталося те, чого ніхто не очікував.
В кутку, трохи осторонь від галасливих дітей, сиділа дівчинка. Крихітна, тендітна, але з таким зосередженим поглядом, наче знала саме зараз вирішується щось важливе.
Олівець у її ручках рухався впевнено, майже серйозно. Кінчик язика висунутий ознака справжнього художника.
Це Оля, тихо промовила завідувачка. Її батьки так і не знайшлися. Вона рідко спілкується, частіше живе у своєму світі.
Марія повільно присіла поруч. Дівчинка підняла очі. Жінка завмерла у цьому погляді було щось більше, ніж звичайна цікавість. Щось давнє, рідне.
Що ти малюєш? запитала Марія, показуючи на аркуш.
Будиночок, відповіла Оля, неймовірно спокійно для чотирирічної дитини. У нього є димар, а навкруги пташки. Вони приносять щастя. Я про це читала в книжці.
Серце Марії затремтіло, як струна від першого дотику.
Вона простягнула руку. Дівчинка трохи подумала і поклала свою долоню в її руку легко, довірливо.
У нас у дворі теж живуть птахи, сказав Микола, присідаючи поруч. І бджоли. Вони роблять мед. Хоча іноді можуть і вкусити.
А чому? запитала Оля.
Тільки якщо їх образити, відповів він. Кожен має право захищатися.
Дівчинка задумливо кивнула. А потім раптом обхопила Марію за шию. Та завмерла. Сль
