Оксана вилетіла на ювілей колишньої свекрухи на день раніше за інших. Щойно вмостилась у літакове крісло, вона здригнулась хтось несподівано назвав її на ім’я.
Вона нервово теребила ремінець сумки, стоячи в черзі на реєстрацію. До свята залишався ще цілий день, але Оксана навмисне взяла ранній рейс. Вона знала, що Богдан, як завжди, тягнутиме до останнього й полетить лише вранці наступного дня. Минуло три роки після розлучення, і весь цей час їм вдавалося жити в одному місті, жодного разу не зустрівшись. Зараз вона найменше хотіла порушити цю крихку рівновагу.
«Місце 14В», пробігло в неї очима на посадковому талоні. Біля вікна, як вона любить. У літаку Оксана дістала книжку новий роман, від якого не могла відірватися ще з учора. Історія про кохання, зраду та прощення. Раніше вона уникала таких сюжетів, але час лікує.
Оксано? знайомий голос змусив її здригнутись. Оце так зустріч
Вона повільно підвела погляд. Богдан стояв у проході, тримаючи валізу. Такий самий підтягнутий, у своєму улюбленому сірому піджаку. Лише на скронях пробивалась сивина, якої вона раніше не помічала.
Ти ж завжди запізнюєшся, вирвалось у неї замість вітання.
А ти завжди плануєш усе наперед, усміхнувся він, дістаючи квиток. М-да 14С.
Оксана відчула, як щоки спалахнули. Три години польоту поруч із людиною, якої так ретельно уникала. Схоже, доля вирішила пожартувати.
Можу помінятись з кимось почав Богдан.
Не варто, перебила вона. Ми ж дорослі.
Він кивнув і сів поруч. Від нього пахло тим самим одеколоном, і цей запах боляче торкнувся чогось глибокого всередині. Скільки разів вона прокидалася, відчуваючи його
Як справи? запитав він після зльоту, коли мовчання стало важким.
Добре. Відкрила свою студію йоги, відповіла вона, намагаючись говорити спокійно. А ти?
Пішов у консалтинг. Памятаєш, я завжди мріяв?
Звісно, вона памятала. Як і те, скільки вони сперечалися через це. Вона боялася змін, він хотів нового. Тепер кожен отримав те, чого прагнув. Чому ж тоді так болить?
Мама буде радий тебе бачити, сказав Богдан. Вона досі зберігає ту керамічну вазу, яку ти їй подарувала.
Надія Іванівна завжди була Оксана запнулася, дуже доброю до мене.
Навіть після нашого розлучення вона казала, що ти була найкращою невісткою.
В очах защипало. Оксана швидко відкрила книжку, намагаючись відволіктися.
Що читаєш? Богдан глянув на обкладинку.
«Час пробачати», відповіла вона, і обидва замовкли, відчувши іронію.
Решту польоту вони провели в тиші, але вже не напруженій, а майже спокійній, як колись. Коли літак приземлився у Львові, Богдан допоміг їй дістати сумку.
Може, поїдемо разом? запропонував він. Все-таки в один бік.
Оксана вагалася. Три роки тому вони розійшлися, впевнені, що більше ніколи не зустрінуться. Але ось вони тут, і світ не розвалився.
Гаразд, кивнула вона. Тільки я навігатор перевірятиму, бо ти вічно з ним сперечаєшся.
Богдан засміявся, і від цього сміху щось тепле пройшло по душі. Може, іноді треба просто відпустити минуле, щоб теперішнє стало легшим?
Виходячи з літака, вона зрозуміла, що вперше за довгий час не шкодує про зустріч. Попереду був ювілей, гості та ніякові погляди. Але тепер вона знала вони впораються. Адже вони завжди це вміли.