Жінка, відчайдушно страждаючи від втрати сина, сховалась у найглухішому закутку країни. Лише завдяки своєму псові вона знову відчула, як серце оживає він привів її до маленької дівчинки, що сховалася в лісі.
Оксана поклала заяву про звільнення на стіл головного лікаря Василя Петровича. Він зняв окуляри, потер переносицю й подивився на неї з глибоким, майже батьківським сумом, що на мить змусив її захотіти забрати документ назад.
Оксано, подумайте ще, мяко промовив він. Можливо, вам просто треба відпочити? Ми вас цінуємо, ви ж знаєте.
Вона похитала головою:
Не можу, Василю Петровичу Не тут.
Гризучий докір не давав їй спокою: як мати, вона не вберегла дитину, як лікар не змогла її врятувати. Кожен дитячий плач у коридорах лікарні відлунював гострою фантомною болю, кожен сміх німим докором.
Василь Петрович був чоловіком доброго серця, гарним керівником, який завжди знаходив потрібні слова. Оксана давно помічала, як він індивідуально до неї ставиться, але ніколи не переступав межі залишався тактовним. Тепер у його очах було щире співчуття, і від цього ставало ще гірше.
«Зрозумійте ж, мене більше немає, мовчазно кричала вона. Та Оксана, яку ви знали, померла разом із Максимом».
Всередині була порожнеча холодна, дзвінка. Хотілося згорнутись у клубок і плакати до виснаги, але вона лише стиснула кулаки, впиваючись нігтями в долоні.
Я піду, пробурмотіла вона й вийшла з кабінету, боячись розплакатись прямо перед ним таким рідним у чомусь, але все ж далеким.
Єдине, що лунало в голові, треба тікати. Поїхати туди, де немає знайомих облич, співчутливих поглядів, де не чути дитячого сміху, який нагадує про невідворотню втрату. Квартиру вона продала майже задарма першому-ліпшому, лише б швидше.
Потяг повільно простягнув повз маленький розїзд, загублений серед лісів. Оксана вийшла на деревяну платформу, відчуваючи втому в кожній клітині тіла. Дві бабусі на лавці одразу ж звернули на неї увагу.
До кого приїхала, доню? Чи заплуталась? запитала одна, закутана в яскравий хустку.
Оксана сумно посміхнулась:
Сина поховала. Хочу побути сама.
Баби переглянулися, у їхніх очах зявилось розуміння.
Важке горе, дитинко. У Наталки дім стоїть порожній вона до сина в місто переїжджає. Добрий дім, міцний. Тільки от зовсім самій там жити можна й з розуму зїхати. Не замикайся від людей зовсім.
Вони дали адресу, і Оксана, подякувавши, пішла пильною дорогою до свого нового «дому», якщо його можна було так назвати.
Наталка зустріла її спочатку насторожено, але дізнавшись причину приїзду, помякшала:
Живи поки. Плата невелика. Ось тільки Гаврило залишився кіт наш. Дикуватий трохи, але мишей ловить. Не ображай його.
Перший вечір у будинку, насиченому запахами трав і старого дерева, здавався нескінченним. Кожен скрип підлоги, кожен шелест за вікном викликав спогади. Максим Він би зараз бігав по кімнатах, досліджував кожен куточок.
Дні пливли повільно й одноманітно. Оксана прибирала, фарбувала, мила всіма силами намагалася зайняти руки та голову. Але горе не відпускало. По вечорах, сидячи на ґанку, вона розповідала синові про все, що зробила за день, і сльози самі котилися по щоках. Тут, у цьому забутому місці, її ніхто не бачив і вона не стримувала їх.
Одного разу, коли туга особливо стиснула серце, до неї на ґанок непомітно підібрався великий сірий кіт Гаврило. Він постояв поруч, подивився своїми розумними очима, потім підійшов і обережно потерся об ногу.
Оксана завмерла, а потім простягла руку й погладила його. Кіт замуркотів. Простий, живий звук викликав новий напад сліз. Вона притиснула Гаврила до себе, вткнувшись у його жорстку шерсть, і плакала, доки не заснула прямо на ґанку, обіймаючи єдину живу істоту, яка наважилася підійти так близько.
Через пару тижнів сусідка принесла їй цуценя безпородного, худесенького й дуже допитливого.
Візьми, Оксано, а то втоплять. А тобі і компанія, і варта буде, сказала жінка.
Цуценя назвали Богданом за важливу, навіть трохи гордовиту манеру триматися. Спочатку Гаврило ставився до нього з недовірою, шипів, вигинав спину, але незабаром змирився. Тепер вони спали разом біля печі, а Оксана вперше за довгий час посміхнулася, спостерігаючи за їхніми іграми.
Селяни дізналися, що в будинку Наталки тепер живе колишня лікарка, і почали приходити з простими проханнями поміряти тиск, зробити укол. Оксана спочатку відмовлялася, казала, що більше не практикує, але, бачачи довірливі обличчя, не могла сказати «ні». Допомагала чим могла, хоча й намагалася не вступати у близькі розмови.
З кожним днем вона част
