Ненормальна
Іване, впусти мене. Впусти! Я твоя мати! Ти мусиш дати грошей, інакше мене не приймуть назад, за дверима монотонно лунали удари, крик не втрачав сили, ти зобовязаний!
Іван притулився до двери зі зворотного боку й заплющив очі. Ні, він не відчинить! Досіть того, що все дитинство він прожив з цим клеймом «не такого, як усі».
Хлопець пройшов у кімнату, ліг на ліжко, надів навушники й увімкнув музику на повну гучність.
Своє раннє дитинство Іван памятав погано. Здається, на пятий день народження йому подарували машинку на радіокеруванні, був торт і друзі з дитсадка. Батько тоді ще був поруч.
А потім до їхнього дому заселилися люди з тієї дивної організації. І на цьому свята для хлопчика закінчилися.
Його мати досить швидко потрапила під вплив братства. Батько на тлі її божевілля пішов із сімї, оформив розлучення й погодився добровільно платити на сина якісь гроші.
Але й вони йшли не на те, щоб одягнути й взути дитину. Загалом, із дитинства братство здавалося Іванові чимось на кінці восьминогого спрута, що вичікує свою жертву.
Звязує мирно й ніби нічого особливо. А потім раз, і ти вже не виберешся з цих міцяких щупалець.
Шостий день народження Івана вже не святкували. Як і наступні десять, адже в організації це не вважалося святом.
Зате були загальні «особливі дні», коли можна було зїсти щось смакотнє. В інший час хлопчик із матірю ходили по домам, розповідаючи про вчення, разом із іншими посвіченими.
Квартиру вона швидко продала, допомогли юристи братства. Іван фактично залишився бом…жем, з пропискою в бараку десь у віддаленому районі.
Гроші, звичайно, пішли до громади.
Усі його шкільні роки вони жили в спільній кімнаті з іншими жінками та дітьми. Одягалися в так звану «гуманітарку» з-за кордону. І безкінечно проповідували.
У школі над Іваном сміялися, він бився, і за це отримував двічі: спочатку на вулиці, потім у громаді за подерту одежу й за те, що недостаточно старанно проповідував.
Загалом, хлопця вважали безнадійним, зайвим баластом. Саме цим він і скористався. У 16 років Іван втік до міста за тисячу кілометрів від рідного обласного центру.
Вступив до колледжу, рано почав працювати, потім був інститут. Зараз він успішний програміст, нещодавно купив квартиру.
Але той страх, що переслідував його багато років, здійснився. Мати та її ре…лігі…й..ні фанатики знову знайшли його. Вважали зручною же…рт…вою, яку можна доїти.
***
Все почалося тиждень тому, коли мати, яку він ледь впізнав, підстерігла його біля роботи:
Привіт, синочку, а я тебе тут уже три години чекаю.
І навіщо, цікаво?
Ну як? Я ж твоя мама! Сумувала, у гості приїхала. Невже тобі не приємно мене бачити?
Ні, я тебе не кликав і не чекав. Додому не пущу, в гості не запрошу. Можу їжі купити, якщо ти голодна.
Дякую, синочку, давай поїмо разом. мати явно зраділа такої удачі.
Іван купив їй їжі, вони сіли на лавку у парку.
А як же твоя організація? спитав Іван, невже ти з неї вийшла?
Не зовсім, синочку. Але я не приношу їм достатньо користі. А йти мені тепер нікуди.
Мою адресу ти звідки взяла?
Мені її дали, сказали їхати до сина. Ось я й приїхала.
Іван зітхнув:
І де ти зупинилася, де жити?
Та мені ніде, власне. Але нічого, я й у підїзді посплю.
Іван знову зітхнув:
Не треба в підїзді, ходімо, я тобі у себе постелю.
Кілька наступних днів Іван ще вірив, що мати може стати нормальною. Вона не ходила по квартирах із проповідями, варила йому супи й загалом намагалася всяк