Щойно після весілля мій чоловік почав мене принижувати, але він не знав, що я працювала під прикриттям.
«Ти сьогодні така гарна, що я не вірю у своє щастя. Повір, я ніколи не думав, що доля подарує мені таку зустріч».
Арсен промовив це в наш перший вечір, коли сів поруч у ресторані «Карпати». Його очі сяяли щирістю або тим, що більшість називає щирістю.
Я відповіла усмішкою, зустрівшись з ним поглядом на мить, перш ніж відвести очі. Легко піднятий підборіддя, наполовину опущені вії образ, відрепетирований перед дзеркалом до автоматизму.
Не надто ініціативно, але й не холодно. З ноткою таємничості.
Моя начальниця, підполковник Коваленко, передала мені його справу пять тижнів тому.
Оленко, тільки ти зможеш до нього підійти. Ми стежимо за ним три роки жодної зачіпки. Він невловимий, обережний. І він реагує на певний тип жінок.
На який саме? запитала я, гортаючи досьє й розглядаючи фото. Гарний чоловік. Високий, владний, з пронизливим поглядом.
На тих, ким можна керувати. Без гострих кутів. На тих, кого можна контролювати.
Я кивнула. Роль, вивчена напамять. Підготовка. Нова біографія, документи, легенда, гардероб.
Олена Біла зникла, зявилася Марія Чорнобай перекладачка, яка мріє про родину й стомлена самотністю.
Тепер ця людина сиділа навпроти мене. Він усміхався, розповідав про свій бізнес, будівництво, контракти.
Знаєш, Маріє, сказав він, торкаючись моєї руки, я не вірю у випадковості. Наша зустріч це доля.
Я відчула силу його пальців. Звичку до влади. Звичку володіти. Я посміхнулась, як мене вчили з легкою вразливістю в очах.
І я вірю, Арсене.
Наступні три місяці пролетіли як вихор. Квіти, ресторани, поїздки на Дніпро. Він був щедрий, уважний, бездоганний. Перед ним я навмисно виглядала блідою, скромною, вдячною за його турботу.
Кожен вечір звіт у штаб. Кожен ранок брифінг. Кожен день нова інформація про його компанію, схеми, посередників, через яких проходили незаконні документи й хабарі.
Ти станеш моєю дружиною, заявив він через девяносто два дні. Не питаючи він це стверджував.
Весілля відбулося раніше, ніж очікувалося. У заміському маєтку. Біла сукня. Шампанське. Танці.
Моя група була в залі, замаскована під далеких родичів. Коваленко сувора пані у синьому костюмі. Поки ми танцювали, вона прошепотіла:
Два місяці, максимум три. Нам потрібні докази. Документи прямо з його компютера. Імена. Дати. Зустрічі.
Я кивнула, усміхаючись, ніби вона зробила мені комплімент. На мені було кільце й міні-камера у кулоні. Три мікрокамери в будинку. Передавач, захований у підкладці сумки.
Ввечері ми поїхали до його будинку білий особняк за високим парканом у престижному передмісті. Я залишилася на терасі, дивлячись на зоряне небо, коли він підійшов і обійняв мене. Його подих пахнув горілкою.
Тепер ти моя, прошепотів він, міцно стискаючи мої руки.
Я обернулася, намагаючись виглядати щасливою й закоханою. Але щось у його погляді викликало холодок уздовж спини. Це був погляд людини, яка щойно скинула маску.
Гра почалася.
Наступного ранку я прокинулася від того, що штори різко відкрилися. Сонце вдарило в очі, змусивши мірятися.
Уставай. Девята година. Нема часу тягнути.
Голос Арсена змінився сухий, різкий. Я сіла на ліжко, намагаючись зібрати думки. Передо мною стояв інший чоловік з жорстким поглядом і стисненими губами.
Сніданок за пятнадцять хвилин. Не запізнюйся.
Він вийшов, не чекаючи відповіді. Маска падала швидше, ніж передбачали аналітики. Коваленко казала: «Такі типи не можуть довго прикидатися. Влада й контроль їхня їжа».
Коли я спустилася на сніданок, прислуга вже накривала стіл. Арсен сидів за ноутбуком, не піднімаючи очей.
Я думала сьогодні піти на співбесіду, сказала я, намазуючи масло на хліб. На посаду перекладачки
Ні, відповів він, навіть не глянувши. Моя дружина не працюватиме за копійки.
Але я люблю свою роботу
Його рука впала на стіл з силою, змусивши чашки підстрибнути.
Ти мене не чула? Я сказав ні.
Всередині мене закипіло давно забуте почуття лють. Справжня Олена Біла, яка колись ламала руку, відбиваючись від злодія, яка нейтралізувала озброєного злочинця гол
