Сестра мого чоловіка сказала, що я не родина та заповіт покійного чоловіка довів, що вона помилялася
Коли три роки тому пішов із життя мій чоловік Тарас, мій світ перевернувся за одну ніч.
Я втратила чоловіка, який був моїм найкращим другом ще з університетських часів того, хто знав, як я люблю чай, хто сміявся з моїх жахливих каламбурів і хто завжди тримав мене за руку, коли ми переходили дорогу, навіть після двадцяти років разом.
У нас не було дітей. Були мрії, плани і маленький будиночок, наповнений спогадами, але без дитячого сміху. І хоча я любила родину Тараса, завжди відчувала, що стосунки з його сестрою Марією були напруженими.
Для неї я була «жінкою, на якій одружився Тарас» але ніколи не справжньою «родиною».
Через два місяці після похорону мені подзвонила Марія.
Її голос був різким, майже діловитим.
«Ти скоро отримаєш листа, сказала вона. Заповіт Тараса в процесі оформлення. Ти маєш знати тебе там немає. Тарас хотів, щоб усе лишилося в родині».
Її слова обпали мене. «Лишитися в родині»? Хіба я не родина? Я була його дружиною двадцять років. Ми ділили все рахунки, мрії, сльози, радість.
Я намагалася відповісти спокійно.
«Маріє, ми з Тарасом побудували життя разом. Я не розумію»
Але вона перебила мене.
«Слухай, я не хочу сперечатися. Це було його бажання. Ми розберемо речі з дому, коли справа буде завершена».
Коли вона поклала слухавку, мої руки тремтіли. Я навіть не знала, про який лист йшла мова але розуміла, що мушу дізнатися правду.
Через тиждень прийшов товстий конверт від адвоката, пана Коваленка. Всередині був запрошення на читання заповіту Тараса.
Марія говорила так, наче мене виключили зовсім, але в листі чітко вказувалося моє імя серед запрошених.
Я подзвонила панові Коваленку, голос трохи тремтів.
«Мені сказали що мене немає в заповіті. Чи варто мені взагалі приходити?»
Він здивувався.
«Пані Шевченко, запевняю вас, ви маєте повне право бути присутньою. Більше того я наполегливо раджу вам прийти».
Щось у його тоні дало мені слабку надію.
Ми зібралися в невеликій кімнаті для переговорів.
Марія сиділа навпроти мене, поруч із чоловіком та їхнім дорослим сином. Коли наші погляди зустрілися, її губи скривилися в тонку посмішку.
Пан Коваленко почав з юридичних формальностей, а потім відкрив заповіт. Голос Тараса збережений у словах, які він обрав ожив у цій кімнаті.
«Моїй сестрі Марії я заповідаю старовинний годинник із дому наших батьків, сподіваючись, що він нагадуватиме їй про наші спільні дитячі роки».
Посмішка Марії розширилася.
«Моєму небожеві, Олегу, я залишаю свою колекцію автографів футболістів, знаючи, що вона потрапить у добрі руки».
Потім пан Коваленко зупинився, і я присягаюся, його очі на мить зустрілися з моїми, немов із ледь помітною іскоркою.
«А моїй коханій дружині, Олені, я залишаю решту свого майна включаючи наш дім, заощадження та всі особисті речі на знак визнання життя, яке ми побудували разом, і з найглибшою вдячністю за любов і радість, яку вона принесла в мої роки».
Кімната завмерла.
Марія швидко к