Мам, ти бачила, що син про тебе написав? голос Оксани тремтів від обурення, телефон ледь не випав з її рук. Та ні, не про мене, про тебе! Олежко! Твій улюблений Олежко! У соцмережах виклав!
Ганна Степанівна повільно опустилася на кухонний стілець, міцніше притиснула слухавку до вуха. У животі щось болісно стиснулося, як тоді, коли лікарі оголосили діагноз Степанові. Тільки гірше.
Що він написав, Оксанко? прошепотіла вона, хоч уже здогадувалася, що нічого доброго не почує.
Та там… цілий роман! Про те, яка ти мати! Що все життя його контролювала, не давала дихати! Що через тебе в нього не складається особисте життя! Мам, я не можу це дивитися, у мене руки трусяться! А коментарі… Господи, що люди пишуть!
Ганна Степанівна заплющила очі. Кухня навколо неї потьмаріла, тільки холодильник гув, як завжди ввечері. На столі холола недїдена гречана каша Олег так і не прийшов вечеряти, хоча вона спеціально зварила, як він любить, з мясними котлетами.
Мам, ти мене чуєш? схвилювалася Оксана.
Чую, доню. А що там у коментарях?
Не хочу повторювати. Краще сама не читай, добре? Серце ж твоє… Я зараз до тебе приїду, гаразд?
Не треба, Оксю. Пізно вже, дітей годувати треба. Я… я розберуся.
Поклавши слухавку, Ганна Степанівна довго сиділа нерухомо. За вікном скупчувалися жовтневі сутінки, у дворі запалали ліхтарі. Десь плакала дитина, хльоснули двері підїзду. Звичайні звуки звичайного вечора, тільки всередині все перевернулося.
Олег повернувся о одинадцятій, від нього пахло пивом і цигарками. Ганна Степанівна зустріла його у передпокої, дивилася, як він знімає кросівки, не підводячи очей.
Вечеряти будеш? тихо запитала вона.
Не хочу. Він повісив куртку на гачок, все ще уникаючи її погляду.
Олежку…
Що? різко обернувся він, і вона побачила в його очах щось незнайоме. Злість? Сором? Виправдання?
Навіщо ти це написав?
Син помовчав, потер перенісся. Ганна Степанівна раптом помітила, як він постарів за останні місяці. Олегові вже тридцять два, а вона все ще бачила в ньому свого хлопчика, який прибігав зі школи й розповідав про бійки та двійки.
Мам, я не хотів тебе образити, нарешті промовив він. Просто… у мене зараз важкий період. З Іринкою розійшлися, на роботі клопоти. А психологиня сказала, що мені треба проговорити дитячі травми.
Травми? перепитала Ганна Степанівна. Які травми, Олежку? Що я тобі таке зробила?
Мам, ну ти ж розумієш… Ти завжди була занадто… турботливою. Памятаєш, як у інституті щодня дзвонила, питала, чи поїв я, чи тепло вдягнувся? Як познайомилася з сусідкою по гуртожитку й просила за мною придивлятися?
Ганна Степанівна притулилася до стіни. Так, вона памятала ту сусідку, Маринку. Добра дівчина, з багатодітної родини. Вона частувала її домашніми пиріжками, просила іноді Олежка нагодувати, якщо він забував поїсти. Що в цьому поганого?
А памятаєш, продовжив Олег, заходячи в кімнату, як ти приїжджала що-вихідних? Привозила банки з борщем, білизну прала? Хлопці з мене сміялися.
Я хотіла допомогти, прошепотіла вона. У мене ж тільки ви з Оксаною. Після того, як тато помер…
Ось саме! підхопив син. Ти на нас усю свою нероздану любов вилила! А ми задихалися! Оксана хоч заміж вийшла, відїхала, а я…
А ти що? Я тобі щось забороняла? Заважала одружитися?
Олег сів на диван, сховав обличчя в долоні.
Мам, ти не розумієш. Так, ти нічого прямо не забороняла. Але ти завжди була поруч! Завжди! Моїх дівчат годувала, опікувала, а потім вони почувалися зайвими. Навіщо їм я, якщо в мене є мама, яка все за мене робить?
Іринка теж так вважала?
Іринка… важко зітхнув він. Іринка сказала, що я інфантильний. Що в свої тридцять два живу з мамою, як підліток. Що мені вже час навчитися самостійності.
Ганна Степанівна повільно пройшла на кухню, ввімкнула чайник. Руки тремтіли, ледь вдалося поставити чашки на стіл. Олег пішов за нею, став у дверях.
Мам, я не хотів тебе поранити. Чесно. Але мені треба було це все виговорити, розумієш? А в інтернеті якось легше. Люди діляться досвідом, радять…
І що ж тобі порадили? запитала вона, не обертаючись.
По-різному. Хтось каже, що треба відїхати від батьків. Хтось що межі виставляти. А хтось пише, що в них саміх такі ж проблеми.
Ганна Степанівна розлила чай, додала цукру. Згадала, як двадцять років тому так само стояла на цій кухні й заварювала чай для Степана, коли йому було погано після хімії. Як він просив її не відходити, тримав за руку й говорив: