Бездомна вагітна жінка стояла прямо перед дверима пологового відділення. Ніхто не знав, хто вона і звідки взялася доки один лікар не зустрівся з нею поглядом і все змінилося.
Ой лишенько, я якраз чергувала ту ніч, коли вона зявилася. Точніше, ніхто її не приводив вона просто опинилася біля входу. Вагітна, бліда, з очима, у яких читався біль і німа прохання про допомогу.
Вона сиділа на лавці в коридорі, обіймаючи живіт, і майже не рухалася. У неї не було документів, речей, навіть імені, щоб записати її в журнал.
Колеги пошепки питали: «Що з нею робити? Куди її відправити?» Старша акушерка лише махнула рукою наче кажучи, що зараз не час розбиратися.
Я вже збиралася підійти, коли у коридор увійшов лікар Михайло Коваленко. Він зупинився, побачивши її. Його погляд став важким, ніби він бачив не пацієнтку, а примару з минулого.
Хто ця жінка? тихо запитав він, але ніхто не відповів.
Лікар підійшов, присів перед нею і подивився прямо в очі. Я побачила, як його обличчя змінювалося спочатку плутанина, потім усвідомлення.
Відведіть їй палату негайно, різко сказав він, навіть не дивлячись на нас.
Я помітила, як його погляд спинився на потертому срібному намисті на її шиї. Потім він раптом пробурмотів:
Боже Невже це вона?..
Лікар підвівся і, не кажучи ні слова, повів жінку у вільну палату. Двері за ними одразу зачинилися.
Ми переглянулися я ніколи не бачила його таким. Зазвичай холодний, стриманий, але тепер у його рухах була поспішність, а в очах тривога.
За кілька хвилин я принесла крапельницю до палати. Вона сиділа на ліжку, а він щось тихо говорив їй, майже шепотом. Я встигла почути лише кілька слів: «тоді я не встиг пробач мені»
Вона відвела погляд і стиснула намисто в долоні.
Поки я підєднувала крапельницю, у повітрі відчувалася напруга. Жінка мовчала, але в її очах було щось знайоме і я не могла зрозуміти що.
Ти ж знаєш, що тепер все буде інакше, тихо промовив лікар, і в його голосі був не медичний тон, а особистий біль.
Вона кивнула, не піднімаючи очей.
Докторе, перепрошую, не втрималася я. Хто вона?
Він подивився на мене, ніби важив кожне слово. Потім глибоко зітхнув:
Це моя сестра.
У мене ледь не випала крапельница з рук.
Але ви казали, що у вас немає родичів
Так треба було сказати, перебив він. Ми втратили звязок більше десяти років тому. Вона зникла
Я більше не розпитувала. Але виходячи з палати, зрозуміла: їхня історія була набагато складнішою, ніж просте повернення зниклої родички.
