Благаю тебе, донечко, змилуйся, вже третій день ні крихти хліба не куштувала, а грошей ані копійки, шепотіла старенька, схудлі пальці стискаючи пляшечки в хустині.
Холодний вітер гуляв вузькими вуличками Чернігова, обвіваючи потерті фасади будинків, наче нагадував про минулі часи, коли люди ще ділилися теплом і хлібом. Бабуся стояла біля крамнички, її зморшкувате обличчя розповідало історію важкої долі. Очі, світлі, як осіннє небо, були вологими від сліз.
Доченько, дай мені хоч шматочок, голос її тремтів, як осикове листя. Я вже не можу…
Продавчиня, жінка з холодним поглядом, відвернулася:
Це крамниця, а не притулок. Неси пляшки в пункт прийому, там тобі й заплатять.
Старенька опустила голову. Вона й не знала, що пункт закривався опівдні. Колись вона викладала математику, була поважною вчителькою. Тепер же стояла біля дверей, відчуваючи гіркоту приниження.
Добре, добре, буркнула продавчиня. Принесіть завтра, тоді й поговоримо.
Але бабуся не могла чекати. Голод гнув її спину.
Може, хоч трохи…
Ні! Я не годуватиме всіх жебраків!
Поруч стояв чоловік у дорогому плащі, Павло Бойко, власник мережі магазинів. Він купував батони та бублики, не звертаючи уваги на стареньку. Але коли його погляд впав на брошку у вигляді калини на її хустці, щось заворушилося в памяті.
Дома його чекала дружина Оксана, діти Тарас і Марянка. Вона нарікала, що він завжди на роботі, а діти ростуть без батька.
Вибач, відповів він, але я маю забезпечувати сімю.
Вночі Павло не міг заснути. Образ стареньки не давав спокою. Він згадав свою першу вчительку Ганну Дмитрівну, яка годувала його бутербродами, коли він був голодним школярем.
Наступного дня він знайшов її в бідній квартирці на околиці.
Ганно Дмитрівно?
Так, сину…
Я Павло Бойко. Ви мене вчили…
Вона всміхнулася:
Памятаю. Ти завжди сидів першою партою.
Він запропонував їй переїхати до них. Спочатку вона відмовлялася, але потім погодилася.
У будинку Бойків все змінилося. Ганна Дмитрівна пекла палянички, вчила дітей доброті, а Оксана знайшла в ній мудру порадницю.
Одного вечора, коли родина зібралася за столом, Тарас сказав:
Бабуся, твої палянички найсмачніші у світі!
Ганна Дмитрівна усміхнулася, а Павло зрозумів: іноді ті, кого ми врятовуємо, насправді рятують нас самих.