Сонце після дощу
Оленко, заходь. Я в льосі була, тобі картоплі набрала.
Олена повернула до двору сусідки.
Ой, дякую, тітко Марічко, обовязково віддам.
З чого віддаси? Ой, лишенько. Віддасть вона. Треба було раніше думати, коли дітей народжувала. Петрусь ніколи справжнім чоловіком не був.
Олена проковтнула образливі слова, бо знала до зарплати ще тиждень, а на одному молоці довго не виживеш. Ладно б вона, але ж вдома на неї чекали троє діток. Петрусь, про якого говорила сусідка, був її чоловіком, тепер уже колишнім, бо минулого року дізнався, що держава за трьох дітей ні машини, ні квартири не дасть, швиденько зібрав речі й сказав, що в такій біді жити не згоден. Олена тоді якраз мила посуд і навіть тарілку випустила з рук.
Петре, ти що це кажеш? Ти ж чоловік. Іди на нормальну роботу, де добре платять, і не буде бідності. Це ж твої діти. Ти завжди казав, що хочеш більше дітей, що мрієш про велику родину.
Мріяв, але ж не знав, що держава так байдуже ставиться до багатодітних. А працювати впусту не бачу сенсу, відповів Петрусь.
Олена опустила руки.
Петре, а як же ми? Як я сама з ними впораюся?
Оленко, ну не знаю. І взагалі, чому ти не наполягла, що нам одного дитяти достатньо? Ти ж жінка, мала б розуміти, що таке може статися.
Олена не встигла нічого відповісти, бо Петрусь вискочив із хати й майже побіг до зупинки. Сльози навернулися на очі, але раптом вона побачила на себе три пари дитячих очей. Андрійко був найстаршим, цього року йшов до школи. Михайлику було всього пять, а їхня зірочка Марійка два роки. Олена ковтнула, усміхнулася.
Ну, хто за те, щоб млинці спекти?
Діти радісно заверещали, і лише Андрійко ввечері запитав:
Мамо, а тато вже не повернеться?
Олена намагалася щось придумати, але потім просто відповіла:
Ні, сину
Хвилину Андрійко сопів, а потім сказав:
Ну й нехай, ми самі впораємось. Я тобі допомагатиму.
Коли Олена поверталася з вечірнього доїння, знала малят уже нагодовано й покладено спати. І взагалі, вона дивувалася, як її син так швидко подорослішав.
***
Подякувавши за картоплю, вона пішла додому. «Господи, коли вже потеплішає? Якась ненормальна зима цього року.» Картоплі б вистачило, але одного разу мороз ударив так, що навіть у льохах вона промерзла. Селяни, звісно, їх жаліли. У селі люди добрі, але постійно нагадували, яка вона дурна. А що, дурна? Тепер вона навіть не уявляла, як би жила, якби когось із її дітей не було. Як би не було важко, але вони справлялися. Хотілося нової одягу й іграшок, але діти не просили. Зна