Коли ми заселилися у наш новий дім, усе в мені відрадівшало. Це була нова сторінка нашого життя, і я була готова до неї. Ми з чоловіком, Дмитром, раділи, що зможемо дати нашому синові, Олегові, новий початок. Він нещодавно пережив знущання в школі, і нам усім хотілося залишити це в минулому.
Будинок раніше належав старому чоловікові на імя Василь, який нещодавно помер. Його дочка, жінка років сорока, продала нам оселю, пояснивши, що їй занадто важко тримати її, і що вона сама не жила тут після смерті батька.
«Тут занадто багато спогадів, розумієте?» сказала вона, коли ми вперше зустрілися, щоб оглянути будинок.
«І я не хочу, щоб він дістався невідомо кому. Я хочу, щоб тут жила родина, яка полюбить його так само, як колись ми.»
«Я вас розумію, Наталіє», відповіла я. «Ми зробимо цей дім нашим назавжди.»
Ми з нетерпінням оселилися, але вже з першого дня сталося щось дивне. Кожного ранку біля наших дверей зявлявся хаскі. Він був старий, з сивуватою шерстю та пронизливими блакитними очима, ніби бачив крізь тебе.
Він не гавкав, не турбував просто сидів і чекав. Ми годували його, думаючи, що він чийсь із сусідів. Після їжі він завжди спокійно йшов геть, наче так і треба.
«Мамо, ти думаєш, його господарі його не годують?» запитав Олег одного разу, коли ми купували продукти і ще й корм для хаскі.
«Не знаю, сину, відповіла я. Можливо, старий Василь його годував, і тепер це його звичка?»
«Так, мабуть,» згоден був Олег, кладучи до кошика собачі ласощі.
Спочатку ми не приділяли цьому уваги. Ми з Дмитром хотіли завести синові собаку, але чекали, поки він звикне до нової школи.
Але хаскі приходив знову. І знову. Завжди в той самий час, завжди терпляче чекаючи біля дверей.
Здавалося, він не просто блукав. Він поводився так, ніби це його дім, а ми лише тимчасові гості.
Олег був у захваті. Я бачила, як він закохується в цю собаку. Вони грали, бігали, сиділи на ґанку, немов знали один одного все життя.
Я спостерігала з вікна кухні, посміхаючись: саме це й було потрібно Олегові після всіх шкільних знущань.
Одного ранку, гладячи собаку, Олег натрапив на нашийник.
«Мамо, тут імя!» скрикнув він.
Я підійшла, відсунула шерсть на стертому шкіряному нашийнику ледь проступало:
**Василь Молодший.**
Серце в грудях завмерло.
Невже збіг? Василь як і колишній господар? Можливо, це його пес? Наталія ж нічого не згадувала про собаку.
«Ти думаєш, він приходить сюди, бо це був його дім?» запитав Олег, дивлячись на мене широкими очима.
Я знизала плечима.
«Можливо, сину. Важко сказати.»
Але того дня хаскі поводився інакше. Він скулив, метушився біля межі двору, поглядаючи в ліс.
«Мамо, здається, він хоче, щоб ми пішли за ним!» Олег уже надягав куртку.
Я вагалася.
«Сину, не думаю, що це гарна ідея»
«Давай, мамо! Ми візьмемо телефони, напишемо татові. Будь ласка!»
Мені було страшно, але щось у поведінці собаки змусило мене погодитися.
Ми пішли.
Хаскі йшов попереду, час від часу озираючись. Л