**Щоденниковий запис**
“Народити в сорок сім? Ти з глузду зїхала в такому віці?! кричала моя подруга й колега з цеху Марічка.
А що робити, Марусю? Дитина вже є, винувато знизувала плечима майбутня мама.
Та як що робити? Міркуєш, як стара Гапка з нашого села. Є ж купа способів вирішити питання. Таблетки, вакуум
Годі, не буду я вбивати дитину! різко перебила я. Ще невідомо, чи виношу. Та якщо Бог дасть народиться.
Та пішла ти, махнула рукою Марічка і додала: Дурна!
Йшла додому в розгубленості. Шкодувала, що розповіла про вагітність спершу подрузі, а не Богданові. Але водночас раділа, що прийняла рішення. Чомусь Марічині докори лише переконали мене ще більше треба народжувати. Тепер про новину доведеться сказати матері й дорослому синові Олегові.
З Богданом я не хвилювалася. Він давно мріяв про дитину, ще з того часу, як ми зійшлися.
Жили разом вже десять років, з того часу, як я розлучилася з першим чоловіком, батьком Олега. Розлучення було швидким: на суді мені навіть не довелося пояснювати причину, бо Тарас прийшов пяний. Суддя запитала його кілька питань, а потім сухо винесла вердикт: «Усе зрозуміло. Позов задовольняється».
Того ж дня Тарас зник з мого життя, попередньо заявивши, що аліменти платити не збирається.
Я навіть не стала з ним судитися. Була просто щаслива, що позбулася цього тягаря, який колись впустила в своє життя. Після розлучення навіть пообіцяла собі більше ніколи не звязуватися з чоловіками.
Але незабаром у цеху зявився Богдан. І відразу почав залицятися дуже ніжно, трохи грубувато. Але мені подобалося. За місяць після знайомства ми почали зустрічатися, а ще за місяць я познайомила його з одинадцятирічним сином. Вони одразу ж подружилися.
Дядьку Богдане, заходь до нас ще, попросив Олег.
Добре, прийду.
І справді прийшов, приніс хлопчикові подарунок і солодощі. А незабаром і зовсім почав ночувати в нас. Я й не помітила, як він оселився в нас назавжди.
Настуню, а народи мені донечку, попросив Богдан через рік спільного життя. Мені тоді було вже тридцять вісім, і я вважала, що пізно. Трохи зніяковівши, я лише знизувала плечима а потім пішла до лікаря й поставила спіраль.
Якраз у той час, коли ми почали обговорювати спільну дитину, колишня дружина Богдана поїхала в санаторій, а їхню доньку не змогла взяти дівчинка захворіла.
Візьми Софійку на кілька днів до себе, попросила вона.
Я не заперечувала. Донька Богдана була слухняною й доброю дитиною. Але тепер його колишня дзвонила кожен день з санаторію, розпитувала, як справи. Богдан розповідав у деталях. Мені здалося, що між ними відновилися старі почуття. Я любила Богдана й боялася його втратити. Тому вирішила обовязково народити йому доньку, щоб він точно не повернувся до колишньої.
Але після видалення спіралі вагітність не наставала. Я звернулася до лікаря, пройшла обстеження. Патологій не виявили. Запропонували перевірити чоловіка. Але Богдан до того часу вже вирішив, що дітей їм не треба:
Не піду я ні в яку консультацію! Якщо не виходить може, так і треба. Виховуватимемо Софійку й Олега, чекатимемо онуків.
Як я не намагалася переконати Богдана, він відмовлявся йти до лікаря. І я змирилася. А тут на тобі!
«Термін шість тижнів. Вагітність розвивається нормально. Серцебиття є»
Як я виношу дитину в сорок сім? запитала я лікаря.
Досвідчена гінеколог усміхнулася й відповіла:
Ви ж не єдина така у світі. Виношують, народжують і виховують Хоча рішення за вами.
Я вагалася, тому спершу розповіла Марічці. А після неприємної розмови з нею остаточно вирішила.
«Ні, тепер мене ніхто не переконає! У мене буде донька! І ніхто не заборонить мені дати їй життя!» думала я, йдучи додому. По дорозі подзвонила Богдану й попередила, що буде важлива розмова.
Ну, що там у тебе? запитав він, коли я зайшла в дім.
Не в мене. У нас. Ми з тобою скоро станемо батьками.
Ти вагітна?
Шість тижнів. Сьогодні була на УЗД.
Ох, Настю! Але ж нам з тобою майже пятдесят. Як ми його виховаємо?
Богдане! Як-як Об косяк! Хоча б ти міг мене підтримати!
Та я не проти! Я радий, Настуню! опамятався він. Просто злякався. Але ти права. Виховаємо! Я вже давно думав облаштувати в прибудові