**ЩОДЕННИК**
Богдан Олегович технолог за сорок пішов від дружини. Залишив квартиру, майно, забрав лише старенького «запорожця», який дістався від батька. У нього й завантажив валізу з речами.
Розподілом майна займатися не став: «Донька росте, нехай їй все лишиться».
З дружиною вони давно не розуміли одне одного; останнім часом вона лише повторювала: «Дай грошей». Богдан віддавав зарплату, премії, тринадцяту зарплату але їй завжди чогось не вистачало. Пообіцяв сплачувати аліменти та допомагати доньці.
Спочатку жив у друга, потім отримав кімнату в гуртожитку, а як цінного фахівця поставили в чергу на житло. Було це в 80-х, за часів СРСР, коли квартири давали безкоштовно.
Два роки він мешкав у гуртожитку, поки підприємство будувало девятиповерхівку. Потім його викликали до профкому:
«Богдане Олеговичу, сказав голова профкому, ви живете самотужки, вам належить однокімнатна, але можемо виділити двокімнатну, хоч і малогабаритну. Ви у нас класний спеціаліст, тож ось ключі».
Богдан аж зніяковів: «Дякую, дуже радий, що тепер буде своя оселя».
За місяць він зібрав свої небагаті речі переважно технічну літературу й, завантаживши в того ж «запорожця», поїхав до нової квартири.
Ліфт ще не працював, тож він піднявся на пятий поверх пішки. З хвилюванням підійшов до квартири 72, вставив ключ у замок але він не повернувся.
«Що за диво?» здивувався Богдан.
За дверима почувся шепіт. Він постукав, вимагаючи відчинити, але у відповідь тиша. Тоді знайшов слюсаря, і вони відчинили. Усередині були речі, розкидані безладно, а в коридорі зустріла жінка з перелякуним поглядом.
«Не виїду, і виселити мене не маєте права у мене діти», сказала вона.
Богдан побачив двох хлопчиків, семи та восьми років, які так само боязко спостерігали. Він намагався пояснити, що це його квартира, що в нього є ордер, а вона заселилася незаконно.
«Спробуй викинути нас на мороз!» відчайдушно кричала жінка.
Богдан пішов. У профкомі все розповів. Виявилося, що жінка вдова, чоловік загинув, а вона з дітьми жила в аварійному бараку, де лишилися лише пияки. Барак промерзав взимку. Жінку (звали її Оксана) постійно «відкочували» в черзі на житло. І ось, втративши терпіння, вона заселилася в новобудову.
«Виселятимемо через суд, рішуче сказав голова профкому. Це займе час, тож доведеться почекати».
«Чи не можна якось домовитися?» запропонував Богдан.
«Спробуй, але навряд щось вийде такі матері з дітьми нічого не бояться».
Богдан повернувся до квартири, де Оксані якраз міняли зламаний замок.
«Давайте поговоримо, сказав він. Ви ж самі розумієте, що це моя квартира».
«А тобі не соромно? У мене діти, а ти хочеш, щоб ми знову мерзли в дір