**СУПУТНИЦЯ**
Оголошення про посадку вже пролунало, і Віктор вийшов на перрон. Повертався додому після тижневої відрядки. Зайшов у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки розташовувався, почув, як хтось важко дихаючи йде по вагону. Обернувся літня жінка з валізкою на колесиках, що більше нагадувала рюкзак, у осінньому пальті та кольоровій хустці стояла навпроти, намагаючись віддихатись.
«Ну от, подумав Віктор, бабуся, звичайно ж, моя сусідка, зараз почне випрошувати нижнє місце».
Подивись, сину, у мене, здається, нижнє, віддихнувши, попросила пасажирка.
Місце й справді було нижнє. Вона почала метушитись, розкладаючи речі. Віктор помітив, що сусідці років сімдесят. «Оце так, подумав він, у такому віці їздять, чого вдома не сидиться».
Жінка нарешті сіла на свою полицю, склавши зморщені руки на колінах. У вагон заходили пасажири, але на верхні місця їхнього купе ніхто не зявлявся. Віктор уже змирився, що доведеться їхати з літньою сусідкою, з якою навіть поговорити ні про що.
Поїзд рушив. Незабаром зявилася провідниця принесла білизну. Жінка одразу ж почала возитись з постіллю, акуратно розстилаючи й заправляючи. Потім знову сіла і перша заговорила:
Незвична мені така постіль, вдома в мене ліжко мяке, а тут доведеться боки помяти. З самої молодості не їздила, вже й не сподівалась, що колись поїду.
Віктор кивнув і мовчав.
Мене Ганна Степанівна звуть. А вас як величати?
Віктор.
А по батькові?
Матвійович. Можна просто Віктор.
Ну, звісно, можна, ти ще молодий, можна й по імені. У гості їдеш?
Чому в гості? здивувався Віктор. З відрядки додому їду.
Оце так! Додому це добре. А я ось із дому на старості літ. Жінка раптом замовкла й почала дивитись у вікно. Віктору здалося, що в очах зявилися сльози, хоча й не плакала. Йому раптом стало соромно, що так недружньо віднісся до сусідки.
А ви теж додому, чи із дому? вирішивши помякшити свою холодність, заговорив Віктор.
Із дому, сину, із дому Ось і незвично мені тут їхати всього добу, а все одно тривожно в дорозі.
А до кого їдете?
До доньки їду. Ганна Степанівна дістала з кишені хусточку й витерла сльозу.
Так радіти треба, а ви плачете.
А я й радію, пять років із донькою не бачилась, вже думала, що й не побачу більше.
Розійшлися, чи що?
Розійшлися, сину, з доброї волі розійшлися. Характери наші спокою у молодості не давали, гординя заважала мирно жити, ось і не бачились ми з нею стільки років. Як тільки донька підросла, перестали ми з нею ладити. Без батька її ростила, усе було: і сварились часто. Заміж перший раз назло мені вийшла, та не склалося. А я не підтримала Оленку добрим словом, докоряла так і сварились усе життя. Онучку проти мене настроїла, усе мені поперек робила. А пять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й у міліцію ходила переживала, адже вона ж із онукою поїхала.
Потім дала про себе знати, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала й не приїжджала ніколи. Ось із цим тягарем на душі я й жила ці роки. За цей час зрозуміла, що теж була не права. Нехай вона мене не слухала, але ж донька вона мені рідна.
А тут рік тому лист прийшов від доньки. Написала, де живе, що з чоловіком давно розвелася, що вже сама бабусею стала й питала про моє здоровя. Я цілу ніч плакала, а потім написала, що життя мені без них немає. Потім ми подзвонились, поговорили й зрозуміли, що винні обидві.
У онуки дитина народилась, отже, є в мене і правнук. Оленка їй у всьому допомагає, вирватись не може, от і запросила мене. Ось я й наважилась до доньки в гості поїхати невідомо ж, скільки мені ще часу залишилось, здоровя вже не те, а ще й тиск мучить Побачитись хочеться.
Віктор мовчав, чужа історія глибоко зачепила його. Він задумався про свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там же й старша сестра Віктора завжди вважав, що сестра придивлятиметься за нею. А тепер після розповіді сусідки в грудях занило, навалилася туга адже він син, мати сумує за ним, хоче бачити частіше.
Віктор усю дорогу спілкувався з Ганною Степанівною час пролетів непомітно. Він допоміг сусідці вийти з вагона, помітив, що до них йде гарненька жінка, тривожно вдивляючись у їхній бік. Віктор відійшов. Дві жінки зустрілися поглядами, обнялись і довго не могли відірватись одна від одної. Обидві плакали. Ця зустріч була настільки зворушливою, що Віктор і не сумнівався: у них усе буде добре.
Він відійшов убік, захотілося курити.