Що, я вже стара? Немічна? голос матері дзвенів від образу. Та я ще о-го-го!
Оленко! Олесенько! Скільки ж тебе кликати?! голос матері розносився по всій хаті, пробиваючи навіть зачинені двері дитячої, де Оксана намагалася всипити трирічного Дмитрика.
Мамо, зачекай пять хвилин! Синочок засинає! відгукнулася вона, гладячи хлопчика по спинці.
Які пять хвилин?! Мені погано! Тиск скаче! Ти ж обіцяла принести ліки! у маминому голосі зазвучали знайомі істеричні нотки.
Оксана зітхнула. Дмитрик уже майже заснув, але тепер знову відкрив очі й дивився на маму тривожно.
Мамо, бабуся плаче? прошепотів він.
Ні, сонечко, не плаче. Спи, спи… Оксана поцілувала сина в чоло, але всередині у неї все стислося. Мама справді не плакала вона кричала. А це було ще гірше.
Марія Іванівна сиділа на кухні, театрально притуливши руку до серця й важко дихаючи. Побачивши доньку, вона докірливо похитала головою.
Ось бачиш, до чого довела! Серце скаче, голова крутиться! А ти з онуком возишся! Я ж казала спершу мені ліки, а потім уже дітей укладати!
Мам, ну як же так можна? Дитина засинає, його не можна кидати на півдорозі. Дмитрик потім всю ніч вертітиметься, Оксана дістала з аптечки знайомі таблетки від тиску, налила склянку води.
А мені що, помирати, чи що? Марія Іванівна ображено відвернулася. Раніше ти так не робила. Раніше, як тільки я попросила, ти миттєво бігла. А тепер… Тепер у тебе сімя важливіша за рідну матір!
Оксана мовчки подала матері ліки й воду. Так, раніше вона справді кидала все й бігла за першим покликом. Був час, коли мамина прохання звучало саме як прохання: «Олесенько, рибко, принеси мені, будь ласка, ліки». А тепер це була команда: «Оленко! Негайно дай таблетки!»
Мам, випий ліки, полежи. Тобі стане краще, тихо сказала Оксана.
Полежи! Легко сказати! А хто вечерю готуватиме? Хто завтра Дмитрика до садочку збиратиме? Марія Іванівна почала перераховувати свої обовязки, і з кожним словом її голос ставав усе більш обуреним. Я ж не прислуга тут! Я вам допомагаю, жертвую своїм здоровям, а ви…
Мамо, ніхто тебе не змушує готувати вечерю. Я сама можу, перебила її Оксана.
Ось тобі й на! А коли ти готуєш? Після девятої вечора! Дитина голодна сидить, чоловік твій з роботи прийде теж їсти схоче. Ні, я не можу на це дивитися!
Оксана сіла на стілець навпроти матері. Вони жили разом уже два роки, з тих пір як народився Дмитрик. Тоді мамі довелося переїхати до них зі своєї однокімнатки допомагати з онуком. Спочатку це справді була допомога. Марія Іванівна з радістю нянчила малюка, готувала, прибирала. А Оксана працювала й почувала себе захищеною: удома все під контролем, дитина під наглядом люблячої бабусі.
Але потроху щось змінилося. Мамині пропозиції допомогти перетворилися на обовязки. А прохання на вимоги.
Знаєш що, мам, обережно почала Оксана, може, варто подумати про те, щоб знайти Дмитрикові гарну няню? Ти втомлюєшся, нервуєш…
Няню?! Марія Іванівна аж підскочила на стільці. Чужу тітку до мого онука? Та ти що, зовсім глузду позбулася? Хто його краще за мене виховає? Хто краще нагодує, одягне?
Мам, я не кажу, що гірше. Просто ти…
Я що? Вже стара? Немічна? голос матері задзвенів від образу. Та я ще о-го-го! Я ще десять таких онуків підніму! Просто мені потрібна допомога, розуміння! А не те, що ти зараз робиш!
У передпокої почулися кроки це прийшов із роботи Олег, Оксанин чоловік. Вона з полегшенням видихнула: хоч хтось, хто розрядить атмосферу.
Привіт, рідні мої! весело гукнув Олег, знімаючи куртку. Як справи? Дмитрик спить?
Спить, коротко відповіла Оксана.
А ось і зятек прийшов! Марія Іванівна миттєво змінила тон на привітлив