Що я? Стара стала? Недоладна? голос матері пролунав, наче дзвіночок, від образи. Та я ще ой-ой-ой!
Олесю! Олесенько! Ну скільки можна тебе кликати?! голос матері лунав по всій хаті, пробиваючи навіть зачинені двері дитячої кімнати, де Олеся намагалася покласти трирічного Данилка.
Ну мамо, почекай хоч пять хвилин! Синочок засинає! відгукнулась вона, гладячи хлопчика по спинці.
Які пять хвилин?! Мені погано! Тиск скаче! Ти ж обіцяла принести ліки! у маминому голосі з’явилися знайомі істеричні нотки.
Олеся зітхнула. Данилко вже майже заснув, але тепер знову відкрив оченята й дивився на маму тривожно.
Мамо, бабуся плаче? прошепотів він.
Ні, сонечко, не плаче. Спи, спи Олеся поцілувала сина в чоло, але всередині у неї все стиснулося. Мама справді не плакала вона кричала. А це було ще гірше.
Ганна Іванівна сиділа на кухні, театрально приклавши руку до серця й важко дихаючи. Побачивши доньку, вона докірливо похитала головою.
Ось бачиш, до чого довела! Серце скаче, голова крутиться! А ти з онуком возишся! Я ж казала спершу мені ліки, а потім уже дітей класти!
Мам, ну як же так можна? Дитина засинала, його не можна кидати на півдорозі. Данилко потім цілу ніч вертітиметься, Олеся дістала з аптечки знайомі ліки від тиску, налила склянку води.
А мені що, вмирати, чи як? Ганна Іванівна ображено відвернулася. Раніше ти так не робила. Раніше, як тільки я попросила, ти одразу бігла. А тепер Тепер у тебе сімя важливіша за рідну матір!
Олеся мовчки подала матері ліки й воду. Так, раніше вона справді кидала все й бігла на перший поклик. Був час, коли мамина прохання звучало саме як прохання: «Олесенько, кохана, принеси мені, будь ласка, ліки». А тепер це був наказ: «Олесю! Негайно дай ліки!»
Мам, випий ліки, полежи. Тобі полегшає, тихо сказала Олеся.
Полежи! Легко сказати! А хто вечерю готуватиме? Хто завтра Данилка до садочка збиратиме? Ганна Іванівна почала перераховувати свої обовязки, і з кожним словом її голос ставав усе більш обуреним. Я ж не прислуга тут! Я вам допомагаю, жертвую своїм здоровям, а ви
Мамо, ніхто тебе не змушує готувати вечерю. Я сама можу, перебила її Олеся.
Ага! А коли ти готуєш? Після девятої вечора! Дитина голодна сидить, чоловік твій з роботи прийде теж їсти схоче. Ні, я не можу на це дивитися!
Олеся сіла на стілець навпроти матері. Вони жили разом уже два роки, з тих пір, як народився Данилко. Тоді мамі довелося переїхати до них зі своєї однокімнатки допомагати з онуком. І спочатку це справді була допомога. Ганна Іванівна із задоволенням нянчила малюка, готувала, прибирала. А Олеся працювала й почувала себе захищеною: удома все під контролем, дитина під наглядом люблячої бабусі.
Але поступово щось змінилося. Мамині пропозиції допомогти перетворилися на обовязки. А прохання на вимоги.
Знаєш що, мам, обережно почала Олеся, може, варто подумати про те, щоб знайти Данилкові гарну няню? Ти втомлюєшся, нерв