Що, я вже стара? Немічна? голос матері дзвенів від образу. Та я ще ого-го!
Оленко! Олесю! Скільки можна тебе кликати?! голос матері лунав по всій хаті, пробиваючи навіть зачинені двері дитячої кімнати, де Олена намагалася покласти трирічного Данилка.
Мамо, зачекай пять хвилин! Синок засинає! відгукнулася вона, гладячи хлопчика по спинці.
Які пять хвилин?! Мені погано! Тиску стрибає! Ти ж обіцяла принести ліки! у маминому голосі зявилися знайомі істеричні нотки.
Олена зітхнула. Данилко вже майже заснув, але тепер знову відкрив очі і дивився на маму тривожно.
Мамо, бабуся плаче? прошепотів він.
Ні, сонечко, не плаче. Спи, спи… Олена поцілувала сина в чоло, але всередині в неї все стислося. Мама дійсно не плакала вона кричала. А це було ще гірше.
Ганна Іванівна сиділа на кухні, театрально приклавши руку до серця і важко дихаючи. Побачивши доньку, вона докірливо похитала головою.
Ось бачиш, до чого довела! Серце скаче, голова крутиться! А ти з онуком возишся! Я ж казала спершу мені ліки, а потім уже дітей складати!
Мам, ну як же так можна? Дитина засинала, її не можна кидати на півдорозі. Данилко потім всю ніч ворочатиметься, Олена дістала з аптечки знайомі ліки від тиску, налила склянку води.
А мені що, вмирати, чи що? Ганна Іванівна ображено відвернулася. Раніше ти так не робила. Раніше, як тільки я попросила, ти бігла. А тепер… Тепер у тебе сімя важливіша за рідну матір!
Олена мовчки подала матері ліки. Так, раніше вона дійсно кидала все і бігла за першим зовом. Був час, коли мамина просьба звучала саме як просьба: «Олесю, кохана, принеси мені, будь ласка, ліки». А тепер це був наказ: «Оленко! Негайно дай ліки!»
Мам, випий таблетку, полежи. Тобі стане краще, тихо сказала Олена.
Полежи! Легко сказати! А хто вечерю готуватиме? Хто завтра Данилка до садка збиратиме? Ганна Іванівна почала перераховувати свої обовязки, і з кожним словом її голос ставав все більш обуреним. Я ж не прислуга тут! Я допомагаю вам, жертвую своїм здоровям, а ви…
Мамо, ніхто не змушує тебе готувати вечерю. Я сама можу, перебила її Олена.
Ага! А коли ти готуєш? Після девятої вечора! Дитина голодна сидить, чоловік твій з роботи прийде теж їсти захоче. Ні, я не можу на це дивитися!
Олена сіла на стілець навпроти матері. Вони жили разом вже два роки, з тих пір, як народився Данилко. Тоді мамі довелося переїхати до них зі своєї однушки допомагати з онуком. І спочатку це дійсно була допомога. Ганна Іванівна із задоволенням няньчила малюка, готувала, прибирала. А Олена працювала і відчувала себе захищеною: удома все під контролем, дитина під наглядом люблячої бабусі.
Але поступово щось змінилося. Мамині пропозиції допомогти перетворилися на обовязки. А прохання на вимоги.
Знаєш що, мам, обережно почала Олена, може, варто подумати про те, щоб знайти Данилкові гарну няню? Ти втомлюєшся, нервуєш…
Няню?! Ганна Іванівна аж підскочила на стільці. Чужу тітку до мого онука? Та ти що, зовсім розуму позбулася? Хто його краще за мене виховає? Хто краще нагодує, одягне?
Мам, я не кажу, що гірше. Просто ти…
Я що? Стара стала? Немічна? голос матері дзвенів від образу. Та я ще ого-го! Я ще десять таких онуків підніму! Просто мені потрібна допомога, розуміння! А не те, що ти зараз робиш!
У передпокої почулися кроки це прийшов із роботи Андрій, Оленин чоловік. Вона з полегшенням видихнула: хоч хтось, хто розрядить обстановку.
Привіт, рідні мої! весело гукнув Андрій, знімаючи куртку. Як справи? Данилко спить?
Спить, коротко відповіла Олена.
А ось і зять прийшов! Ганна Іванівна миттєво змінила тон на привітливий. Андрійку, ти голодний? Я борщик зварила, котлетки пожар