Щоденниковий запис
Сьогодні я почула те, що, мабуть, не повинна була чути. Стояла за каліткою, стискаючи в руці пакет із хлібом, а в вухах дзвеніли слова сусідки Марії Іванівни:
“Олена Петрівно, ну що ти везеш?! голос моєї свекрухи Ганни Михайлівни звучав обурено. Як можна таке про невістку розпускати?”
“Та що ж я такого сказала? удавано здивувалася сусідка, поправляючи окуляри. Просто помітила, що твоя Софійка якась не та стала. То втомилася дуже, то…”
“То що? Ганна Михайлівна наблизилася до паркану. Договорюй вже!”
“Та хто його знає… Марія Іванівна знизила голос до шепоту, але так, щоб чули й у сусідньому дворі. Може, вона того… в положенні? Та приховує поки? Дивно ж заміжня вже третій рік, а діточок нема…”
У мене похололо в грудях. Так, я справді вчора стояла біля аптеки, розглядала тести, але так і не наважилася купити. Страх перед невідомим, перед розмовою з чоловіком, перед тим, що життя зміниться він сковував мене вже два тижні.
“Маріє, годі вигадувати! розсердилася свекруха. Софія дівчина хороша, працьовита. Якби щось таке було, вона б мені першій сказала. Ми з нею добре знаходимо спільну мову.”
“Добре знаходите… протягла сусідка зі дивною інтонацією. А ти знаєш, що вона кожен вечір дзвонить мамі? Годинами розмовляє, а як Ігор із роботи одразу трубку кладе?”
Я зажмурилася. Так, я дійсно часто телефонувала мамі останнім часом. Але не тому, що щось приховувала, а просто… мама завжди розуміла мене краще.
“І що в цьому поганого? захищалася Ганна Михайлівна. Дівчина любить поговорити з рідними це ж нормально.”
“Нормально, звісно, зі згодою, але з лукавинкою у голсі, відповіла сусідка. Але ж Наталка з третього поверху розповідала, що бачила Софію на зупинці сиділа в автобусі й сльози хусточкою втирала.”
Я пригадала той день. Так, я плакала, але не через вагітність чи сімейні проблеми. Просто на роботі звільнили мою колегу, з якою ми дружили роками. А ще начальник натякнув, що скорочергові скорочення…
“Слухай, Маріє, голос свекрухи став твердим. Що ти натякаєш? Говори прямо.”
“Та нічого особливого, поспішила сусідка. Просто схоже, у дівчини проблеми. Може, на роботі? Чи…” вона знову знизила голос, “з Ігорем не все гаразд?”
“З моїм сином усе чудово! спалахнула Ганна Михайлівна. Вони люблять одне одного, це ж видно!”
“Видно, видно… пробурчала Марія Іванівна. А ти помітила, що Ігор останнім часом пізніше повертається? І одягається якось… охайніше. Нова сорочка, парфуми…”
Я стиснула кулаки. Так, Ігор справді затримувався на роботі у них був важливий проєкт. А сорочку йому подарувала я на день народження. І парфуми теж…
“Маріє Іванівно, тихо, але дуже чітко промовила Ганна Михайлівна. Прошу більше не розповсюджувати чутки про мою сім’ю. Якщо є факти кажи прямо. А якщо лише здогади тримай їх при собі.”
Свекруха різко повернулася й пішла до хати. Я зайшла у двір лише через кілька хвилин, коли переконалася, що нікого немає.
На кухні Ганна Михайлівна приготувала чай. Ми розмовляли довго. Я розказала про страхи щодо роботи, про те, як важко було останнім часом. Свекруха слухала уважно, періодично киваючи.
“Доню, ми ж сім’я, сказала вона врешті, кладучи руку на моє плече. Твої проблеми це й наші проблеми.”
Коли повернувся Ігор, ми всі разом вечеряли. Він розповів, що його проєкт майже завершено, і скоро, можливо, буде підвищення.
“А взагалі, обіймаючи мене, сказав він, може, це й на краще. Знайдеш роботу ближче до дому, не доведеться їздити через усє місто.”
Наступного ранку, проходячи повз групу сусідок, я почула за спиною:
“Бачили, як вона йде? Щось не так…”
“Вагітна? Та ні, не схоже…”
“Значить, справа в чоловікові. Я так і думала…”
Я прискорила крок. Але вже не було так боляче. Бо я знала вдома мене чекають ті, хто справді мене розуміє й підтримує.
Через тиждень ми влаштували свято день народження Ганни Михайлівни. Запросили всіх сусідів. Марія Іванівна прийшла однією з перших, у нарядній блузці, з букетом.
За столом Ігор не відходив від мене, часто сміявся, тримав за руку. Гості хвалили наші стосунки, казали, яка ми дружна сім’я.
Наступного дня сусідки вже обговорювали іншу тему розлад у сім’ї з сусіднього будинку. А я зрозуміла одну просту річ: плітки будуть завжди. Але коли в сім’ї є любов і підтримка жодні шепоти за спиною не зможуть цього змінити.