Колись давно, у маленькому містечку під Києвом, жила собі дівчинка на імя Олеся Шевченко. Прокинулася вона від дзвону посуду на кухні. Матір, Марія Іванівна, як завжди зранку, готувала сніданок батькові перед роботою. Олеся посміхнулася й прислухалася чи не почує вітальні слова? Але з кухні долітали лише звичайні розмови про дощ та забутий у автобусі парасоль.
Дівчинка сіла на ліжку, поправила піжамку з вишиваними квітами. Сьогодні їй виповнювалося девять років! Вона навіть учора нагадувала матері: «Мамо, памятаєш, завтра ж мій день народження?» А мати відповідала: «Авжеж, серденько, памятаю». Але зараз ніхто не поспішав її вітати.
«Олесю, іди снідати!» покликала мати звичайним, буденним голосом.
Дівчинка швидко вдяглася й вибігла на кухню. Батько, Петро Михайлович, сидів із газетою, а мати розкладала по тарілках млинці. Олеся зупинилася біля дверей, чекаючи.
«Доброго ранку, доню», сказав батько, не відриваючись від читання. «Сідай, бо запізнишся до школи».
Олеся мовчки підійшла до столу. Може, вони хочуть зробити сюрприз? Може, зараз винесуть торт? Але мати спокійно поставила перед нею тарілку зі смаженими яйцями та склянку узвару.
«Їж, доню, бо в школі буде багато занять», промовила Марія Іванівна, витираючи руки.
«Мамо а ти памятаєш, яке сьогодні число?» обережно запитала Олеся.
«Пятнадцяте жовтня. А що?» мати здивовано подивилася на неї.
«Нічого» дівчинка опустила очі.
Мама знала дату, але не згадала, що вона значить. У Олесі стиснуло в грудях, але вона не показала смутку.
Батько, допив каву, поцілував дружину в щоку й доньку в чоло.
«Я пішов. Побачимось увечері».
Залишилися вони з матірю удвох. Марія Іванівна прибирала стіл, наспівуючи. Олеся доїла млинці, хоча вони здавалися без смаку, ніби папір.
«Мамо, може, спекемо сьогодні щось солодке?» спробувала вона ще раз.
«Який торт у середу? Треба ж до лікаря ввечері, памятаєш? Твій кашель ще не минув».
Олеся згадала, але сподівалася, що візит скасують. Хіба ж у день народження ходять до лікаря?
В школі вона чекала, чи хтось пригадає. Найкраща подруга Даринка могла б згадати вони ж разом обговорювали свято. Але та весь день турбувалася про контрольну з математики.
Після уроків Олеся йшла додому, дивлячись на вітрини з іграшками й солодощами. Ніхто не згадав
Дома мати запитала про оцінки.
«Добре. Пятірку з української отримала».
«Молодець! А тепер роби уроки, бо ввечері до лікаря».
Олеся сіла за стіл, але замість уроків намалювала собі вітальну листівку. Якщо ніхто не памятає, вона привітає сама себе.
У поліклініці було тісно. Лікарка, молода жінка, оглянула її й запитала:
«Скільки років нашій пацієнтці?»
«Девять», відповіла мати.
«Девять? А коли в неї день народження?»
Олеся подивилася на матір.
«Сьогодні», прошепотіла вона.
Марія Іванівна зблідла й схопилася за серце.
«Сьогодні?! Олесю, прости мене, доню!»
Вона обняла доньку, а по її щоках котилися сльози.
Додому їхали мовчки. Біля дому мати зупинилася:
«Біжи до батька, а я зайду до крамниці».
Батько теж згадав і схопився за голову.
«Як же ми забули?»
Мати повернулася з тортом, свічками, кулею й лялькою.
«Це все, що встигла», вибачалася вона.
Вони святкували, сміялися, розповідали смішні історії.
Перед сном мати прийшла до Олесі.
«Ти пробачила мене?»
«Так, мамо. Головне, що ми разом».
Дівчинка дістала листівку й усміхнулася. Завтра покаже їм нехай знають, що вона вміє робити свято навіть із забутої дати.