Мамо, що з тобою? Оксана торкнулася матері за плече. Чому мовчиш? Я ж питаю!
Усе гаразд, доню, Ганна Михайлівна витерла руки об фартух і відвернулася до вікна. Просто втомилася сьогодні.
Яка втома? Ти ж на пенсії! голос доньки звучав роздратовано. Я тобі вже півгодини розповідаю про переїзд, а ти наче й не чуєш.
Чую, чую. Переїжджаєте у новий дім, молодці.
Оксана сердито зітхнула й сіла за кухонний стіл, де стояли недопиті чашки зі стиглим чаєм.
Мамо, ну подивись на мене! Що трапилося?
Ганна Михайлівна повільно обернулася. В її очах стояли сльози, але вона міцно їх стримувала.
Кажу ж, усе гаразд. Розказуй далі про свій дім.
Оксана прискіпливо подивилася на матір. Щось було не так, але що саме вона не розуміла. Мати виглядала знесиленою, під очима синці.
Мамо, а де тато? Він ще не прийшов із дачі?
Тато… Ганна Михайлівна завагалася. Тато затримується. Справ багато там, у городі.
У грудні? здивувалася Оксана. Які справи в грудні на дачі?
Ну… сніг прибирати, хату перевірити. Зима ж.
Донька насупилася. Батько ніколи не їздив на дачу взимку. Казав, що там робити нема чого, тільки гроші на дорогу витрачати.
Мамо, подзвони татові. Нехай приїжджає, мені з вами двома треба поговорити.
Не треба його турбувати, швидко відповіла Ганна Михайлівна. Він там… зайнятий.
Чим зайнятий? Оксана дістала телефон. Зараз сама подзвоню.
Не треба! мати різко вихопила у неї трубку. Не дзвони йому, будь ласка.
Оксана здивувалася такій реакції.
Мамо, що відбувається? Ви посварилися чи що?
Ми не сварилися. Усе гаразд, я ж кажу.
Яке “усе гаразд”! вибухнула Оксана. Ти сидиш бліда, як стіна, очі червоні, тата нема вдома, а ти твердиш “усе гаразд”!
Ганна Михайлівна міцно стиснула губи й знову відвернулася до вікна. За склом кружляли сніжинки, вкриваючи подвір’я білим покривалом.
Хочеш свіжого чаю? спитала вона, змінюючи тему. Цей уже холодний.
Не хочу чаю! Хочу правди!
Оксана підвелася й підійшла до матері впритул.
Мамо, я твоя донька. Якщо щось сталось, я маю знати. Де тато?
Ганна Михайлівна заплющила очі. У груді все стиснулося від болю, який вона носила в собі вже тиждень. Тиждень мовчання, непромовленості, удавання.
Тато… почала вона й зупинилася.
Що з татом? Оксана схопила матір за плечі. Мамо, ти мене лякаєш!
З татом усе гаразд. Він здоровий.
Тоді де він?
Між ними зависла довга пауза. Ганна Михайлівна дивилася в підлогу, перебираючи край фартуха.
У Марійки, вимовила вона нарешті.
У якої Марійки?
У Марії Іванівни. Із сусіднього під’їзду.
Оксана розгублено кліпнула.
Не розумію. Що він там робить?
Живе, тихо сказала Ганна Михайлівна.
Це слово впало між ними, як камінь у воду.
Як… живе? перепитала Оксана.
Перейшов до неї. Тиждень тому. Сказав, що більше не може зі мною, що кохає її.
Донька опустилася на стілець, ніби підкошена.
Мамо… Це правда?
Правда.
А ти мені кажеш “усе гаразд”?
Ганна Михайлівна нарешті обернулася до доньки. Її обличчя було мокрим від сліз, які вона більше не могла стримувати.
А що я мала сказати? Що твій батько, з яким ми прожили тридцять вісім років, кинув мене за сусідку? Що я тепер нікому не потрібна стара?
Мамо… Оксана схопила матір у обійми. Чому ти мені не сказала одразу?
Не хотіла засмучувати. У тебе переїзд, діти, робота. Нащо тобі мої проблеми?
Які діти? Мої діти вже дорослі! А ти моя мати, і твої проблеми це мої проблеми!
Ганна Михайлівна всхлипнула й притулилася до доньки.
Оксанко, мені так боляче. Я не знаю, що робити. Як жити далі.
Розкажи мені все. З самого початку.
Вони сіли поруч на диван. Ганна Михайлівна втерла очі хусткою й почала розповідати.
Почалося все три місяці тому. Тато став часто затримуватися, казав, що справи. Потім став байдужим. Раніше ж завжди цікавився, як у мене справи, що готую на вечерю. А тут мовчить, телевізор дивиться або в телефоні сидить.
Оксана слухала, не перебиваючи.
Я спочатку подумала, що просто втомився. На роботі у нього був аврал, новий проект. Але потім помітила, що він став більше за собою доглядати. Сорочки нові купив, одеколоном почав користуватися. А вдома ходить понурий.
І ти нічого не підозрювала?
Підозрювала, звісно. Але думала, може, мені здається. Ми ж стільки років разом, діти, онуки скоро бу