Оленко Миколаївно! Та що ви робите?! гукала Марія Степанівна, махаючи у повітрі зімятою довідкою. Як це не можна жити? Хата ж збудована! Ось вона стоїть!
А документів немає, спокійно відповіла жінка за шибкою, навіть не піднімаючи очей від паперів. Без паперів хоч золотий терем зведи жити не дозволимо.
Які ще документи?! Ділянка наша, матпоміч витратили, кредит взяли! Усе по закону! Марія вдарила кулаком у підвіконня, від чого дзенькнули шибки.
Голубко, Оленка Миколаївна нарешті відірвалася від паперів і глянула на відвідувачку поверх окулярів. Ділянка ваша, це так. А дозвіл на будівництво де? Проект узгоджений де? Акт здачі де?
Марія відчула, як під нею підгинаються ноги. Присіла на незручний пластиковий стілець.
Нам же казали, що для приватного будинку нічого узгоджувати не треба… Сусіди будували без жодних там проектів…
А коли це було? хмикнула чиновниця. Закони змінюються, голубко. Тепер без папірців нікуди.
Марія вийшла із адміністрації наче оглушена. Дощик сіяв дрібний, неприємний, прямо в душу пробирався. Вона сіла у стареньку машину, дістала телефон.
Василю? Василю, сину… голос тремтів. Приїжджай, будь ласка. Тут таке діло…
Василь приїхав за годину, знайшов матір, що сиділа на ґанку їхнього нового дому. Хата справді була гарна двоповерхова, з великими вікнами, охайним дахом. Марія копила на неї все життя, продала міську квартиру, додала матпоміч, взяла кредит.
Мамо, що трапилося? Син присіпортував поряд на східцях. Чому ти не в хаті сидиш?
А не можна мені в хаті сидіти, гірко усміхнулася Марія. Виявляється, жити тут не можна. Будинок не оформлений як слід.
Василь наморщив чоло.
Як це не оформлений? Ти ж усе робила через будівельну фірму. Вони ж мали…
Мали, та не зробили! спалахнула Марія. Обдурили, Василю! Казали, що самі все оформлять, а тільки гроші взяли та й зникли! Тепер дзвоню їм телефони мовчать!
Василь дістав із кишені цигарки, запалив. Мати несхвально поглянула на нього.
Василю, кидай уже цю гидо