Дівчата, вибачте мені, промовила вона. Я такий скандал влаштувала! Вас звинуватила!
Де мій плед?! Де він?! голос Наталії Петрівни лунав по всій квартирі, аж стари́ шпалери в передпокої здригалися. Олесю! Олесю Михайлівно! Негайно поверніть мій плед!
Який ще ваш плед, Наталіє Петрівно? із кухні виглянула сусідка по комуналці, витираючи мокрі руки об фартух. Ви що, з глузду з’їхали? Який плед?
Не вдавайте! Мій вовняний плед, той самий, що покійна мати мені залишила! Я ж прекрасно знаю, що ви його взяли!
Олеся Михайлівна голосно зітхнула й вийшла в коридор, де вже зібралися інші мешканці комунальної квартири. Старий Дмитро Іванович визирнув із кімнати в домашніх капцях, а молода Марійка з немовлям на руках завмерла біля дверей, приспівуючи дитині.
Наталіє Петрівно, заспокойтеся! спробував вгамувати пенсіонер. Який галас підняли! Дитина вже плаче!
А мені байдуже на дитину! скрикнула Наталія Петрівна, розмаху́ючи руками. Мій плед вкрали! Мамин плед! Єдине, що в мене від неї залишилося!
Та годі вам! не витримала Олеся Михайлівна. Що за істерика? Який плед? Я вашого пледа й на очі не бачила!
Брехете! Вчора ввечері я його прала, повісила у ванній сушити. А сьогодні рано його нема! Зник! Хто ще міг узяти, як не ви? Ви ж у нас тут найгосподарні́ша!
Марійка тихенько пішла до себе, не бажаючи втручатися у сварку. Малюк справді почав похню́пувати від голосних криків. Дмитро Іванович похитав головою і теж сховався у своїй кімнаті.
Наталіє Петрівно, Олеся Михайлівна глибоко вдихнула, я розумію, що ви засмучені. Але звинувачувати мене у крадіжці… Це вже занадто!
А хто ще? Наталія Петрівна підперлася в боки. Дмитро Іванович? Йому в сімдесят пять років плед не потрібен! Марійка з дитиною? У неї своїх речей повно! Залишаєтеся лише ви!
Та йдіть ви зі своїми звинуваченнями! не стерпіла Олеся Михайлівна. Набридли вже! То у вас цукор пропав, то молоко хтось випив, тепер плед! Може, ви самі його кудись поділи?
Як смієте! Наталія Петрівна почервоніла. Я що, божевільна? Свій плед вкрасти?
А звідки мені знати! махнула рукою Олеся Михайлівна. Може, забули, куди поклали. Вік у нас у всіх уже не той.
Не смійте натякати на мою память! Наталія Петрівна ударила кулаком об стіну. Память у мене чудова! І я чудово памятаю, що плед висів у ванній!
Олеся Михайлівна втомлено сіла на стілець у коридорі. Жити з Наталією Петрівною ставало все важче. Раніше та була просто буркотливою сусідкою, а тепер перетворилася на справжнього домашнього тирана.
Наталіє Петрівно, промовила вона тихо, давайте розберемося спокійно. Опишіть ваш плед. Який він?
Вовняний, трохи заспокоїлася Наталія Петрівна. Сірий у клітинку, з бахромою по краях. Мама його ще в молодості звязала. Я його бережу як зіницю ока.
І коли востаннє його бачили?
Вчора ввечері прала. Акуратно, руками, з дитячим порошком. Потім повісила у ванній на мотузку. А вранці пішла взяти нема його!
Олеся Михайлівна задумалася. Плед справді міг хтось узяти, але навіщо? У їхній комуналці всі знали одне одного багато років. Дмитро Іванович чесніша людина не буває, колишній військовий. Марійка молода матір, якій не до чужих речей. Залишалася вона сама, але навіщо їй чийсь плед?
А може, він упав? припустила Олеся Михайлівна. Мотузка обірвалася?
Перевірила вже! відмахнулася Наталія Петрівна. Усюди шукала! І у ванній, і в коридорі, і у пральній машинці. Ніде нема!
Дивно, пробурчала Олеся Михайлівна. Справді дивно.
Із кухні донісся шипіння на плиті щось підгорало. Олеся Михайлівна схопилася.
Ой, борщ! І побігла рятувати обід.
Наталія Петрівна залишилася сама в коридорі. Вона повільно обійшла всю квартиру, заглянула в кожен кут. Плед ніби крізь землю провалився. Адже він був для неї не просто річчю. Коли померла мати, Наталія Петрівна забрала з батьківського дому зовсім небагато кілька фотографій, мамині окуляри й цей плед. Все інше розібрали родичі.
Плед пах маминою спальнею, її духами й тією особливою теплотою, яка буває лише в дитинстві. Наталія Петрівна вкривалася ним, коли хворіла, коли сумувала, коли хотілося відчути мамину присутність.
Дмитре Івановичу! постукала вона в двері пенсіонера. Дмитре Івановичу, можна до вас?
Двері відчинилися. Дмитро Іванович стояв у старому светрі, тримаючи в руках газету.
Заходьте, Наталіє Петрівно. Тільки не кричіть, буд