Виходом з метро утворилася заторка. На вулиці лив сильний дощ. Щасливі власники парасольок спинялися біля дверей, дістаючи їх із сумок. А ті, хто не мав парасольок, не поспішали виходити з-під навісу. Але ззаду напирали люди й виштовхували їх під дощ.
Парасольку діставай, сказав Богдан біля самого виходу.
У мене нема парасольки, збентежено відповіла Соломія, не маючи сили чинити опір натовпу.
Я ж казав вранці, що буде дощ, з досадою промовив Богдан, стоячи під зливами й з тугою дивлячись на двері метро.
Спізнювалася, закрутилася Міг би й сам взяти. До речі, твоя парасолька велика, ми б обійшлися однією, парирувала Соломія.
Та годі, не цукрові, не розтанемо, Богдан рішуче пішов уперед, Соломія ледве встигала за ним.
Саме тому й велика. Учора цілий день носив її, а дощу так і не було. А у тебе ж складний зонтик. Навіщо ти його взагалі витягла з сумки? бурмотів він дорогою.
Сушила
Вони йшли, перекриваючи шум дощу своїми суперечками.
Собі завжди знаходиш виправдання, а мене постійно звинувачуєш, з обуренням сказала Соломія, втомлена від сварок.
Я не звинувачую, просто сказав
Ти сказав так, що я знову відчула себе винною. Можна було якось інакше, без докорів? Помовчати, зрештою. Мені набридли твої причіпки. Ти здатний із дрібниці роздути проблему всесвітнього масштабу, ображено заявила вона.
Дощ ти називаєш дрібницею? не обертаючись, спитав чоловік. Я просто сказав
Ой, не починай знову. Годі! Набридло, обірвала його Соломія.
Від швидкої ходи вона задихалася, голос тремтів.
Богдан ще воркотів, але вона більше не відповідала, і незабаром він теж замовк. Соломія розуміла, що була не права, а ще цей дощ Одяг швидко промок, приліпився до тіла. З волосся стікала вода.
Коли це почалося? Дрібні сварки, причіпки. Чи, може, так було завжди? Напевно. Просто раніше вона намагалася поступатися, гасити іскру напередодні сварки.
Назустріч йшов чоловік. У нього теж не було парасольки, але він ішов так, ніби насолоджувався дощем. Не поспішаючи, руки в кишенях джинсів. Серце Соломії забилося частіше, випередивши очі й розум. Марян!
Вона не могла відірвати очі від його обличчя. Він теж дивився на неї, але, проходячи повз, раптом відвів погляд. Як це розуміти? Це ж він! Вона не могла помилитися. Але він пройшов повз, навіть не привітався. А раптом вона помилилася? Мало хто схожих людей. Соломія різко вдихнула виявилося, що вона не дихала увесь цей час. Від образу й розгубленості на очах виступили сльози, добре хоча б, що обличчя було мокре від дощу.
Ти його знаєш? Чому він так витріщився на тебе? чоловік нахилився, намагаючись заглянути їй у вічі.
Ні. Напевно, здалося, після паузи видавила Соломія.
«Але чому він зробив вигляд, що не впізнав мене?» питання розривало її душу.
Ти брешеш. Ви так дивилися одне на одного Ти виглядаєш так, ніби побачила привида.
«Так воно й є», подумала Соломія, а вголос сказала:
Він схожий на мого однокурсника. Я помилилася. Ти ж бачив, він навіть не привітався, вона намагалася говорити спокійно, але всередині кипіло. Ти ревнуєш мене? Вона хотіла обернути все в жарт.
Ти виглядаєш засмученою, не заспокоювався Богдан.
Годі мене допитувати. Я. Його. Не знаю! викрикнула Соломія, не стримавшись.
«Він правий, я побачила привида. Я так намагалася його забути! Але якщо він зробив вигляд, що не впізнав мене, то й я його знати не хочу. Він зрадив мене»
Зізнайся, між вами щось було, раз ти так бурх