Перші три місяці все було ідеально.
Микола та Оксана Шевченки щойно привезли свого первістка малого Данилка до їхнього затишного будиночка в Карпатах. Вони готувалися місяцями: пофарбували дитячу кімнату в ніжний салатовий, перечитали всі книжки про батьківство, а їхнього улюбленого вівчарка Байду навіть відвели на додаткові курси слухняності.
Байда, пятирічний рятівник, завжди був лагідним і захисним. Він ніколи не гавкав без причини і обожнював Оксану ходив за нею по хаті, мов тінь. Звичайно, Шевченки очікували, що він стане ідеальним другом для їхньої дитини.
І вдень так і було.
Байда лежав біля ліжечка, був уважним, але спокійним. Він ніжно торкався ніжки Данилка і поскулював, коли чув, що малий неспокійний. Але з настанням ночі щось змінювалося.
Почалося ричання.
Все почалося у вівторок вночі. Близько другої години через дитячий монітор пролунав низький, гулкий гарчання. Спершу Микола подумав, що це поганий звязок. Але коли вдивлявся в екран, побачив Байду, який стояв нерухомо коло ліжечка, з притисненими вухами й оскаленими зубами але не на дитину.
На стіну.
У дальньому кутку кімнатки.
Микола кинувся туди. У кімнатці було тихо, лише чути було тихе дихання Данилка та постійне гарчання Байди.
“Гаразд, друже, все добре”, прошепотів Микола, відводячи пса. Байда перестав гарчати, але продовжував дивитися на те саме місце.
Наступного ранку Оксана звела все до дивного сну.
Але наступної ночі це повторилося.
І ще раз.
До пятої ночі ричання стало сильнішим. Байда навіть почав дряпати стіну.
“Він щось відчуває”, сказала Оксана, її голос був напруженим. “Тварини бачать те, до чого ми сліпі.”
Микола нервово засміявся. “Ти ж не серйозно думаєш, що це… привиди?”
Оксана не відповіла.
Замість цього вони спробували все ночували в дитячій кімнаті, встановили камеру, навіть палили лавандову олію. Але поведінка Байди не змінювалася. Він мовчав до другої ночі а потім починав гарчати, завжди на той самий кут.
А Данилко?
Він почав прокидатися з криком.
На сьому ніч Миколі набридло.
“Це вже занадто”, буркнув він, беручи ліхтарик. “Може, там протяг чи миша у стіні.”
Оксана міцно тримала Данилка, пригортаючи його, поки він хничав.
Микола постукав по стіні там, де ричав Байда. Вона звучала… порожньо. Цікавості заради він узяв шурупокрут і зняв решітку вентиляції. Вирвався затхлий повітряний потік.
Ось тоді він і побачив.
Невелику панель гіпсокартону за вентиляцією було вирізано і прикріплено назад. Нерозумно. Ледь закріплено дешевою шпаклівкою. Кількома рухами Микола її зняв.
За нею була вузька порожнина старе приховане місце.
Всередині… лежала маленька коробочка.
Він обережно дістав її.
“Що це?” запитала Оксана, міцніше пригортаючи Данилка.
Микола сів на підлогу дитячої кімнатки і відкрив коробку.
Там були старі листи. Потьмянілий медальйон. Зблякла фотографія жінки з дитиною. А під цим усім
Щоденник.
Датувався 1982 роком. На першій сторінці було написано:
“Мені ніхто не вірить. Але щось приходить крізь стіну. Кожної ночі. Моя дитина плаче, і ніхто цього не бачить, крім мене. Але пес бачить. Пес завжди знає.”
Руки Миколи затремтіли.
Він перегортав сторінки. Почерк ставав нервовим, відчайдушним. Жінка описувала тінь, яка зявлялася в кімнатці вночі. Темну постать, що схилялася над ліжечком і зникала, коли вмикалося світло. Чоловік вважав, що у неї галюцинації. Лікарі казали, що це через недосипання.
Потім записи раптово припинилися.
Останній рядок був таким:
“Якщо ви знайшли це дивіться за дитиною. Слухайте пса.”
Оксана зблідла.
“Ми не уявляємо це”, прошепотіла вона. “Щось траплялося тут раніше. У цій самій кімнаті.”
І Байда знав. Від самого початку.
Він не гарчав на Данилка.
Він гарчав, щоб захистити його.
Оксана не спала тієї ночі. Як і Байда.
Поки Микола перечитував щоденник, Оксана сиділа в вітальні, колихаючи Данилка, не маючи сили повернутися в дитячу. Байда був поруч, стаючи між нею та коридором, напружений.
“Я завжди відчувала, що в цьому будинку занадто… тихо”, промовила вона. “Тепер я знаю чому.”
Микола увійшов, тримаючи останні сторінки щоденника. “Вона не була божевільною, Оксанко. Все, що вона описала, це те, що бачили ми. Її дитина прокидалася з криком, пес гарчав на стіну, той самий кут кімнати.”
Оксана повільно кліпнула. “Що з ними сталося?”
“Немає жодних записів. Ні газетних статей, ні звітів про зникнення. Хто б не жив тут раніше… вони зникли.”
