**Щоденник**
Сьогодні мало не сталося найстрашніше. Весільний кортеж ледь не наїхав на собаку.
А все почалося з мого панічного: «Господи, тільки б не спізнитися!» Я, Соломія, вже третій раз за пять хвилин дивилася на годинник. «Олежу, ми точно встигаємо?»
Водій весільного авто, Володимир, заспокоююче всміхнувся у дзеркало:
«Не хвилюйтеся, пані Соломіє. Рухаємося за графіком.»
Графік. Це слово вже огидло. Останні два місяці тільки про ній і йшлося. Час церемонії, фотосесії, банкету усе розписано по хвилинах.
Мій наречений, Богдан, наполіг, щоб весілля було ідеальним. Жодної затримки, жодного збою. Він завжди любив, коли все за планом. Мабуть, вплинула його робота фінандистом там без чіткого розкладу нікуди.
Я глянула на Богдана. Він сидів поряд, уткнувшись у телефон мабуть, знову перевіряв, чи все йде за розкладом.
Дивно. Коли ми познайомилися три роки тому, він був зовсім іншим. Більш живим.
Наша перша зустріч була повною протилежністю плануванню. Я спізнювалася на роботу і налетіла на нього в дверях кавярні, обливши кавою його білу сорочку. А він замість того, щоб розлютитися, розсміявся і запропонував випити ще кави вже разом.
Я посміхнулася, згадуючи той день. Як же давно це було.
Різкий гальмівний скрегіт перервав тишу. Мене рвонуло вперед добре, що ремінь втримав.
«Що трапилося?!» вигукнула я.
«Собака, видихнув Володимир. На дорозі. Я не встиг.»
Серце замерло.
Я вискочила з авто, не зважаючи на крик Богдана: «Куди ти? Сукню запачкаєш!»
На асфальті перед капотом лежала велика руда собака. Вона не рухалася.
«О Боже, прошепотіла я, підбігаючи ближче. Вона жива?»
Водій опустився навколішки:
«Дихає. Але непритомна.»
«Треба терміново до лікаря!»
«Соломіє, Богдан поклав руку мені на плече. У нас немає часу. Церемонія через сорок хвилин.»
«Як ти можеш так говорити?! я різко обернулася. Тут живе створіння помирає!»
«Ми нічим не можемо допомогти. Нас чекають гості. Реєстратор.»
«Набрид мені цей реєстратор! у мене на очах блиснули сльози. Ми не можемо просто поїхати!»
До цього часу зупинилися й інші авто кортежу. Гості почали виходити, збираючись навколо.
«Що сталося?»
«Чому стоїмо?»
«Господи, собака! Бідолаха.»
Голоси злилися в гул. Хтось пропонував викликати ветеринара, хтось наполягав їхати далі.
«Володимире, я повернулася до водія. Ви знаєте, де найближча клініка?»
«За кілометр. Але»
«Жодних але! Ми маємо її відвезти!»
«Соломіє! Богдан схопив мене за лікоть. Ти при здоровому глузді? У нас весілля!»
«Так, весілля! я вирвала руку. День, коли двоє людей клянуться любити й підтримувати одне одного. А ти готовий кинути тварину заради графіка?!»
Раптом збоку почувся крик:
«Ласка! Ласко!»
До нас, важко дихаючи, біг літній чоловік. Його сиве волосся розвіялося, окуляри зісковзнули на ніс.
«Ласуне, дитинко моя, він упав навколішки. Нащо ж ти так? Я ж просив не тікати.»
Його руки тремтіли, коли він гладив руду шерсть.
«Це ваша собака? тихо запитала я.»
«Так, чоловік підняв на мене заплакані очі. Вона в мене одна лишилась. Після смерті дружини Тільки Ласка рятувала.»
Він знову схилився до собаки:
«Нащо ж ти, дурненька, на дорогу вибігла?»
«Ми відвеземо її до лікаря, рішуче сказала я. Володимире, допоможете?»
Водій кивнув і обережно підняв Ласку. Собака була важкою кілограмів тридцять. Її мляво звисли лапи й запрокинута голова змусили мене похолодіти від страху.
«Треба щось підстелити, згадала я, озираючись.»
Хтось із гостей простягнув ковдру:
«Ось, візьміть. Тільки обережно.»
Розстеливши ковдру на задньому сидінні, ми вчетверо Володимир, я, Богдан і Іван Семенович переклали собаку. Її руда шерсть здавалася тьмяною під світлом салону.
«Ласуне, рибко моя, шепотів дідусь, гладячи її. Тільки не вмирай.»
Я сіла поруч, поклавши голову собаки собі на коліна. Біле весільне вбрання вмить вкрилося шерстю, але я навіть не помітила.
«Їдемо, Володимире! сказала я. Тільки обережно.»
Усю дорогу я не переставала гладити Ласку, відчуваючи, як нерівно бється її серце.
«Тримайся, дівчинко. Ми вже майже на місці.»
Іван Семенович тихо схлипував поряд.
«Не хвилюйтеся, я стиснула його руку. Усе буде добре.»
Я відчула, як Богдан, сидячи попереду, обернувся і подивився на мене. У його погляді було здивування й захоплення. Але зараз мені було не до того.
Ласка раптом слабо посмикнулася й заскулила.
«Тихо, тихо, маленька, зашепотіла я.
