Автобусна зупинка на розі Вербового та Третього мала свій власний мікроклімат. Влітку листя плело сонячне мереживо на асфальті. Взимку пара з булочної навпроти обвивала скляний навіс, ніби теплий подих. Це було звичайне місце три лавки, розірваний розклад, пошарпаний смітник але мешканці Вербовки вже встигли до цього звикнути.
Щодня о 8:15 ранку зявлялася пані Галя Коваленко у синьому вязаному пальті, навіть у спеку, бо в ньому були кишені як раз для двох книжок і пакетика зі вчорашніми шматочками хліба для горобців. На її капелюсі була шовкова квітка, а водія вона вітала за імям. Іноді вона сідала в автобус, іноді ні. Важливо було те, що вона приходила спокійна, усміхнена, ніби годинник на головній площі.
А одного яскравого вересневого ранку її не було.
Спочатку ніхто не помітив. Люди спішили, автобус вирушив раніше, а в булочні вишикувалася черга. Але коли автобус відїхав, бариста з кавярні Настя Білик, девятнадцятирічна дівчина, яка завжди бігла за хвилиною перебігла дорогу, щоб поставити на лавку чашку гарячого чаю. «Для вас, пані Галь», сказала вона нікому, бо так робила щоразу, коли бачила синє пальто. Вона поставила чашку й нахмурилася. Лавка була пуста, тільки кілька крихт і акуратно складений шматок чогось мякого.
Шарф. Блакитний, як безхмарне небо, із маленькою біркою на кінці.
Настя підняла його й прочитала: «Якщо вам холодно він ваш. Г.К.»
Вона озирнулася. Ні капелюха, ні книжок, ні пані Коваленко.
У іншому кінці міста Оля Бойко дивилася на блимаючий курсор. Молода журналістка «Вербівського вісника», вона зазвичай писала про засідання міської ради та списки ям, які «відремонтують, якщо вистачить коштів». Задзвонив телефон.
Настя Б.: Щось не так.
Оля Б.: Що сталося?
Настя Б.: Пані Галь не прийшла. Вона ніколи не запізнюється. І залишила шарф.
Олі не потрібно було пояснювати. Уся Вербівка знала, хто така «пані Галь». Якби автобусна зупинка мала свого святого, це була б Галя Коваленко.
Оля перекинула фотоапарат через плече. «Виходжу», сказала вона редактору. «Якщо це людська історія, то будь-ласка, щоб людина була цікавою», буркнув той, не відриваючись від монітора.
На вулиці було прохолодно. Оля підійшла до зупинки, де Настя стояла, закутавшись у фартух, з блакитним шарфом на шиї. Чашка чаю на лавці парувала, ніби вагалася, що робити далі.
«Вона залишила це», сказала Настя, торкаючись шарфа. «Вона ніколи не залишала шарфи просто так. Вона віддавала їх людям. Тому чоловікові, що ночує за бібліотекою. Хлопчикові, який минулої зими чекав без куртки. Вона просто обвивала їх навколо шиї. Але залишити шарф тут»
Оля озирнулася. Двері булочної відкривалися й закривалися. Поштар, Іван Петренко, зупинився й кивнув. Він теж був частиною цього місця.
«Ви бачили її цього тижня?» запитала Оля.
Іван почухав підборіддя. «Вчора бачив, як годувала горобців. Дала мені мятну цукерку, сказала, що повітря сьогодні «для думок». Вона завжди говорить такі дивні речі. Я відповів, що не мав хороших думок зі школи. Вона сміялася».
Оля усміхнулася, але раптом зупинилася. Лавка виглядала неправильно без синього пальта.
«Вона не сіла в автобус», почувся голос. Автобус 7 знову підїхав, випускаючи повітря. Водій, чоловік літ пятдесяти з закатаними рукавами, вихилився. «Я Тарас», сказав він. «Вожу цей маршрут вісім років. Вона їздить по вівторках і четвергах. Сьогодні я навмисне їхав повільно на всяк випадок. Але її не було».
«Ви знаєте, куди вона їздить?» запитала Оля.
Тарас знизав плечима. «Іноді в бібліотеку. Іноді в парк. Одного разу сказала, що автобус це річка, а вона любить плисти. Я не став уточнювати».
Під лавкою лежав другий шарф, медового кольору. Оля підняла його, струсивши пил. На ньому була така сама бірка: «Якщо вам холодно він ваш. Г.К.»
«Два шарфи», сказала Оля. «Це не випадково».
У Насті на очах виступили сльози. «Що, як з нею щось сталося?»
«Може, вона просто десь інде», запропонувала Оля. «Давай зясуємо». Вона повернулася до Тараса. «Можна я проїду з вами? Повернуся до вашої 10:05».
Тарас махнув рукою. «Заходьте на борт річки».
Оля усміхнулася, але зупинилася. «Настю, напишеш записку? «Хто бачив паню Коваленко?» Або ні, це звучить надто страшно. Може, «Шукаємо Галю. Розкажіть нам ваші історії». Залиш номер кавярні. Люди тобі довіряють».
«Добре», сказала Настя, і її обличчя одразу стало діловитим. «І я поставлю тут чайник. Для тих, хто чекає».
Автобус 7 пройш