Свадебний кортеж ледь встиг загальмувати біля собаки. Та хто б міг подумати…
Господи, тільки б не спізнитися! Соломія втретє за останні пять хвилин глянула на годинник. Богдане, ми точно встигаємо?
Водій весільного авто усміхнувся в дзеркало:
Не хвилюйтеся, пані Соломіє. Їдемо за графіком.
Графік. Це слово вже набридло. Останні два місяці тільки про нього й говорили. Час вінчання, розклад фото, банкет усе розписано по хвилинах.
Її наречений, Олексій, наполіг, щоб весілля пройшло ідеально. Жодної затримки, жодного збою. Він завжди любив, коли все за планом. Мабуть, позначалася його робота фінансистом там без чіткого розкладу нікуди.
Соломія позирнула на Олексія. Той сидів поруч, уткнувшись у телефон мабуть, знову перевіряв, чи все йде як треба.
Дивно. Коли вони познайомилися три роки тому, він здавався зовсім іншим. Більш живим.
Їхня перша зустріч була повною протилежністю плануванню. Вона спізнювалася на роботу і випадково налетіла на нього в дверях кавярні, обливши кавою його білу сорочку. А він замість того, щоб розсердитися, розсміявся і запропонував випити ще по каві разом.
Соломія посміхнулася, згадуючи той день. Як же давно це було.
Різкий гальмівний скрегіт порушив тишу. Дівчину рвонуло вперед добре, що ремінь втримав.
Що сталося?! скрикнула вона.
Собака, видохнув водій. Вибігла на дорогу. Не встиг зупинитися.
Серце на мить завмерло.
Соломія вискочила з авто, не звертаючи уваги на окрик Олексія: «Куди ти? Сукню запачкаєш!»
Перед капотом лежала велика руда собака. Вона не рухалася.
Боже прошепотіла дівчина, підбігаючи ближче. Вона жива?
Водій присів біля тварини:
Дихає. Але непритомна.
Треба негайно до лікаря!
Соломіє, Олексій поклав їй руку на плече. У нас немає на це часу. Вінчання через сорок хвилин.
Як ти можеш так говорити?! різко обернулася вона. Тут жива істота!
Ми нічим не можемо допомогти. Нас чекають гості, священник.
Плювати я хотіла на священника! у очах дівчини блиснули сльози. Ми не можемо просто поїхати!
До цього часу підїхали інші авто з кортежу. Гості почали виходити, обступаючи їх.
Що трапилося? Чому зупинилися? Господи, бідолашна собака…
Голоси злилися в гамір. Хтось пропонував викликати ветлікаря, хтось наполягав їхати далі.
Богдане, Соломія звернулася до водія. Ви знаєте, де найближча клініка?
За кілометр звідси. Але…
Жодних «але»! Ми повинні її відвезти!
Соломіє! Олексій схопив її за руку. Ти при собі? У нас весілля!
Так, весілля! вирвала руку. День, коли двоє обіцяють бути разом у радості й горі. А ти готовий залишити тварину помирати заради графіка?!
Раптом збоку почувся крик:
Лаймо! Лаймонько!
До них, важко дихаючи, біг похилий чоловік. Сіде волосся розвіялося, окуляри зісковзнули на ніс.
Дурниця моя, він упав на коліна біля собаки. Я ж казав тобі не тікати.
Його руки тремтіли, коли він гладив руду шерсть.
Це ваша собака? тихо запитала Соломія.
Так, чоловік підвів на неї заплакані очі. Залишилася вона в мене одна. Після того як дружина пішла… Тільки Лайма й рятувала.
Він знову повернувся до собаки:
Ну навіщо ти, дурненька, на дорогу вибігла?
Ми відвеземо її до лікаря, рішуче сказала Соломія. Богдане, допоможете?
Водій кивнув і обережно підняв Лайму. Собака була важкою кілограмів тридцять. Її безвільні лапи й запрокинута голова змусили Соломію похолодіти від страху.
Треба щось підстелити, згадала вона.
Хтось із гостей простягнув плед:
Ось, візьміть.
Розстеливши плед на задньому сидінні, вони вчетверо Богдан, Соломія, Олексій і дід Павло обережно поклали собаку.
Лаймонько, серденько, шепотів старий, гладячи її. Тільки не вмирай.
Соломія сіла поруч, поклавши голову собаки собі на коліна. Біле весільне плаття миттєво вкрилося рудою шерстю, але вона навіть не помітила.
Богдане, їдемо! ск
