**Щоденник**
Так судилося долі.
Степан, уже немолодий чоловік, поховав дружину пять років тому. Хворіла вона тяжко. Разом боролися, але не перемогли вона пішла у вічність.
У сорок вісім років він залишився удівцем. Звикав до самотності, а про новий шлюб навіть не думав. Хоча рідні й знайомі наполегливо радили:
– Ти ще молодий чоловік, знайди жінку та живи щасливо.
– Такої, як моя дружина, не знайду. Звісно, є кращі, є гірші, але такої більше немає, відповідав він.
Його молодший брат Денис жив у іншому районі. Різниця у віці більше пятнадцяти років. Так вийшло: спочатку мати не могла народити другу дитину, а потім, коли вже не сподівалася, зявився Денис. Брати любили один одного. Степан, набагато старший, допомагав матері, а маленький Дениско ходив за ним, як тінь.
Батьки померли, коли молодшому виповнився двадцять один. Старший підтримував брата, доки той не закінчив навчання та не одружився. Але доля розпорядилася інакше: у Степана померла дружина, а Денис розлучився зі своєю майже в один час.
Щовечора Степан прогулювався перед сном у парку біля дому. Так вони робили з дружиною, коли був вільний час. І цього вечора він неспішно йшов алеєю до ставка, де плавали качки та навіть гуси. За парком був приватний сектор, звідти, мабуть, вони й приходили.
Повертаючись, він помітив на лавочці дівчину, яка витирала сльози. Не міг пройти повз.
– Дівчино, добрий вечір. Вам допомога потрібна? Щось трапилося?
Вона підняла на нього заплакані очі:
– Мені ніхто не допоможе Дякую. Просто не знаю, куди мені тепер йти.
Степан сів поруч.
– Як це не знаєш? Але ж ти звідкись прийшла? Як тебе звуть?
– Мати мене вигнала. У неї тепер повна хата «друзів». Мені там немає місця, та й боюсь я їх Дарина.
– Дарино, давай по порядку. Нічого не розумію. Ось-ось стемніє і що, тут залишишся?
Дарина жила з батьками в однокімнатній хаті, яка дісталася їм від діда. Вони переїхали з села, де все розвалилося, роботи не було. Батько помер, коли їй було пятнадцять. Спочатку жили з матірю нормально, але незабаром донька помітила: мати частіше приходила з роботи з перегаром, могла принести пляшку вина. Не соромилася випити за вечерею.
– Мам, кинь пити, нічого доброго з цього не вийде, благала вона.
– Що ти розумієш у житті, Даринко? Батько залишив мене саму і що мені робити? Давай й тобі налию. Випєш стане легко й радісно. Ти просто ще нічого не тямиш. А я, може, своє горе топлю, говорила мати, а потім падала на ліжко й засинала.
Вранці Дарина сама готувала сніданок і йшла до медичного училища. Хотіла швидше стати самостійною. На матір не сподівалася її постійно звільняли.
– Мам, ти вже опустилася нижче некуди. Навіть прибиральницею тебе не беруть. Як житимемо?
– А ти навіщо? Скоро влаштуєшся на роботу і житимемо, бурчала мати.
Потім стало гірше. У хату приходили такі ж «друзі» матері. Ночували, пили, спали на підлозі. Дарина ховалася за шафою, боялася.
Закінчивши навчання, вона влаштувалася медсестрою в лікарню. Нічні зміни їй навіть подобалися не бачила, що вдома. Вже думала зняти квартиру.
А цього вечора, повернувшись з роботи виснаженою важкий день був, вона знову застала матір непритомну. Хата, де вони колись були щасливі, була порожня. Всю меблі, навіть штори, винесли. Мати спала на підлозі. Речей Дарини теж не було винесли разом із шафою. На вішалці лишилася лише стара зимова куртка.
Вона вибігла з квартири в сльозах і пішла, куди очі дивляться. Опинилася в парку, на цій лавочці.
Степан слухав із болем у душі. Перейшовши на «ти», намагався заспокоїти.
– Дарино, у житті буває всяке, але завжди треба вірити в краще. Я теж думав, що все коли поховав дружину. Вона була для мене всім. Він замовк, потім продовжив: Потім зрозумів: якщо так судилося, треба жити далі. І ти не впадай у відчай. Вихід завжди є.
– Який вихід? підняла на нього очі Дарина. Я ніколи не зароби́