Моя доля повернула додому
Галина Іванівна стояла біля вікна й дивилася на сусідську ділянку, де молода жінка розвішувала білизну на мотузці. Чужа жінка в хаті, яка мала дістатися їй. У хаті, де вона виросла, де проминула її молодість, де пішла з життя мати.
Галю, ти чого там завмерла? гукнула її молодша сестра Наталка, заходячи у кухню з торбами з крамниці. Чай зовсім охолоне.
Та нічого, дивлюся, зітхнула Галина Іванівна, відходячи від вікна. Як вона там господарює.
Годі себе мучити, Наталка почала викладати покупки на стіл. Що зроблено, те зроблено.
Тобі легко говорити. У тебе своя хата є, а я от сиджу на твоїй шиї.
Не кажи дурниць. Ти мені не в тягар, сама знаєш.
Галина Іванівна сіла за стіл і взяла охололу чашку. Чай був гіркий, несолодкий заощаджували цукор. Після того як вона віддала хату, грошей стало катастрофічно не вистачати. Пенсія крихітна, а жити треба було удвох.
Наталко, а ти памятаєш, як мама нам казала про заповіт? запитала вона, розмішуючи ложечкою чай.
Памятаю, звісно. Казала, що хата нам навпіл дістанеться.
Ось саме. Навпіл. А виходить, що все Маряниній доньці відійшло.
Наталка важко опустилася на стілець. Тема заповіту болюче відгукувалася в душі в обох сестер.
Галю, ми ж це вже сто разів обговорювали. Мама в останні роки погано тямила. Альцгеймер, кажуть лікарі.
Та вона ж не сама заповіт писала! Нотаріус був, свідки. Я могли дозволити хворій жінці все чужій людині відписати?
Маряна не чужа людина. Вона мамину племянницю виходила, коли та хворіла.
Виходила! відмахнулася Галина Іванівна. Пару місяців походила, ліки давала. А ми що, тридцять років мамою не опікувалися?
Наталка замовкла. Обидві сестри знали, що це несправедливо, але нічого вже змінити не можна було. Суд вони програли, хата перейшла до Маряни далекої родички, яка зявилася в їхній родині лише в останні роки.
Дзвінок у двері перервав їхні роздуми.
Я відчиню, підвелася Наталка.
У передпокої почулися голоси, а потім у кухню увійшла їхня племянниця Оленка донька покійного брата.
Привіт, тіто Галю, тіто Наталко, поцілувала вона обох у щоку. Як справи?
Та от живемо потроху, відповіла Галина Іванівна. А ти як? Робота як?
Нормально все. У відпустку збираюся на море. Хотіла вас запитати, може, гроші потрібні? Можу трохи допомогти.
Наталка з Галею переглянулися. Оленка завжди була гарною дівчинкою, але зараз її пропозиція звучала особливо зворушливо.
Дякую, Оленко, сказала Наталка. Поки самі справляємося.
Гаразд, якщо що кажіть, не соромтеся. А взагалі я хотіла новину розповісти. Памятаєте Маряну, яка бабусину хату отримала?
Галина Іванівна напружилася.
Звісно памятаємо. А що з нею?
Так вона ж хату продає! Оголошення вчора побачила в інтернеті. Чотири мільйони просить.
Що?! Галина Іванівна підскочила з місця. Продає?!
Ну так. Каже, що хата стара, ремонт дорогий, а їй квартира в місті потрібна.
Не може бути, прошепотіла Наталка. Мама ж казала, що хата в родині має залишитися.
Яка тепер родина, гірко усміхнулася Галина Іванівна. Чужа тітка отримала спадщину й робить, що хоче.
Оленка ніяково переступала з ноги на ногу.
Тіто Галю, а може, ви до неї зайдете? Поговорите? Раптом вона погодиться продати вам дешевше?
На що купувати? розвела руками Галина Іванівна. У мене пенсія три тисячі, у Наталки три з половиною. Де нам чотири мільйони взяти?
Може, якийсь кредит візьмете?
У нашому віці кредит? Мені шістдесят вісім, Ната