Ой, дитинко, присядь біля мене, бо хочу розповісти тобі історію не звичайну, а таку, що серце стискає, наче у холодних обіймах. Історію про мою родину, що розсипалась, як сухе листя під осіннім дощем, і про те, як я опинилась тут, у будинку для літніх, забута навіть тими, кого колись годувала своїми руками.
Колись у мене було пятеро дітей пять зірок на моєму небі, кожна зі своїм світлом. Жили ми у маленькому містечку, у хаті, де стіни шептали історії моїх предків. Я плекала цей дім, мов сад, вірячи, що коріння нашого роду міцне, ніщо його не вирве.
Та час жорстокий майстер. Першою від нас пішла Оксана старша, розумна, з яскравими очима. Вона вийшла заміж за багатого киянина, поїхала до столиці, де блиск і шум закрили її від мене. Спочатку писала, дзвонила. Потім лише короткі повідомлення. А потім і зовсім зникла. Чула я, що тепер у неї нове життя, де я лише далекий ехо минулого. Тоді вперше відчула, як щось тріскається у грудях.
Другим був Тарас мій сокіл, душа ніжна, а доля гірка. Він блукав темними вулицями, шукаючи себе у чарці горілки. Я годувала його, молилась за нього, а він лише гіршими словами відплачував. Одного вечора ми посварилися так, що стіни здригнулися. Він вийшов у темряву і більше не повернувся. Де він тепер? Чи живий? Ніхто не знає.
Третя Соломія, тиха, мов тінь. Вона пішла за чоловіком у далеке село, де вітер гуляє по полям. Рідко писала, ще рідше приїжджала. Коли я захворіла, вона сказала: «Не можу, мамо, свої клопоти». І я зрозуміла для неї я вже не мати, а лише далекий голос із дитинства.
Четвертий Богдан, працьовитий, як я. Раз ми лагодили дах, раз святкували Різдво. Але потім у нього зявились свої діти, своя хата, свої турботи. Він став приходити рідше, а потім і зовсім перестав. Я питала: «Чому?» Він відповідав: «Життя, мамо, воно таке».
А останній мій Юрко, наймолодший, найрідніший. Він довше всіх був поруч. Поки вчився, жив зі мною. А потім поїхав до Львова, обіцяв: «Часто приїжджатиму!» Та дзвінки рідшали, листи ставали коротшими. Одного разу він завітав на два дні і зник, наче його й не було.
Так я залишилася сама. Дім, де колись лунали дитячі голоси, став тихим, мов склеп. Я трималася, але кожен день ніс із собою частинку мого тепла.
Потім мене привезли сюди. Спочатку плакала вночі, боляче було, наче мене вирвали з коренем. Але життя воно йде. Тепер я слухаю історії інших старих, іноді сміюся, іноді плачу. Мої діти ніби сни, що розчиняються у світанковому тумані.
Але одного вечора, коли червоне сонце крізь вікно освітило мої руки, зморщені, як старі листи, я зрозуміла: вони пішли, але любов, яку я дала, вона лишилася.
Тому слухай, дитинко: люби поки є кого любити. Бо час не вертається. І навіть якщо в кінці дороги ти залишишся сама, у твоєму серці завжди буде світло те, що ти віддала іншим.
Присядь ще, розповім тобі, як колись співала колискові, від яких діти засинали Але це вже інша історія.