Наприкінці осені
Майже перед самим випуском зі школи Марічка остаточно вирішила вступати до університету. Хоч і вагалася, ким стати у житті, раптом зрозуміла обере медицину. Вчилася добре, жила з батьками, як у Бога за пазухою. Все в неї було: люблячі батьки, гарний одяг, поїздки на море, подарунки.
Батько Марічки працював у міській раді і займав високу посаду, ні дружині, ні доньці ні в чому не відмовляв. Доньку одягали, як ляльку. У світлому майбутньому дівчини він не сумнівався. Мати не працювала, була домогосподаркою.
Але доля така зрадниця, може все перевернути догори дриґом
Мамо, я побігла! дожовуючи на ходу бутерброд, вигукнула донька і вилетіла з квартири, спізнюючись до школи. Довелося бігти навперейми. Навіщо я вчора сиділа в телефоні до третьої ночі? думала Марічка, але все ж встигла заскочити до класу, ледве переводячи дух.
Хто за тобою гнався? поцікавилась подруга, коли Марічка плюхнулась поруч.
Ніхто, знову проспала у цю мить дзвінок оголосив початок уроку, і дівчата невдоволено переглянулись.
Після третього уроку до Марічки підійшла класна, опустивши очі:
Тобі треба йти додому щось із твоїм батьком
Що? Що сталося?! з переляком вигукнула вона, схопила речі і кинулась до хати.
Біля підязу стояли сусіди, швидка допомога, а неподалік зупинилася поліція. Марічка разом із двома поліцейськими зайшла в квартиру Мати вже не плакала, сиділа, гойдаючись із боку в бік, чорна від горя. На дивані лежав батько.
Серце, Марічко серце не витримало в твого тата, тихо прошепотіла їй на вухо сусідка.
Донька підійшла до матері, вони обійнялись, обидві ридали. Як пройшли похорон і поминки, Марічка памятала наче в тумані. Сусіди приходили, підтримували. Мати заклякла не розмовляла, здавалося, навіть не бачила доньки.
Мамо, ну скажи хоча б слово благала її дівчина, але та лише дивилась на неї порожнім, далеким поглядом. А одного ранку, коли Марічка вже сама випила чай із бутербродом, матір раптом вийшла на кухню і тихо промовила:
Він кличе мене до себе, доню наш тато озирнулась і впала.
Марічка підскочила до неї, тормошила:
Мамо! Матусю!.. а потім вибігла до сусідки.
Ніна Петрівна одразу ж викликала швидку. Мати лежала без руху, Марічка плакала, а сусідка, обіймаючи її, заспокоювала:
Нічого, серденько, лікарі приїдуть зараз сказали, що вже їдуть
Швидка справді прибула швидко. Лікар схилився над матірю, потім глянув на Марічку й сусідку і розвів руками:
На жаль, ми нічого не можемо зробити її вже немає.
Як Марічка приходила до тями, вона теж майже не памятала. Ніна Петрівна взяла все у свої руки рідні у дівчини відсутні. Мати виросла в дитбудинку, а батько теж був одинаком. Допомагали вчителі та однокласники. Поступово Марічка ожила, а Ніна Петрівна оселила її у себе. Зранку годувала сніданком, зустрічала після школи, вечеряли вони також разом.
Ось і іспити здано, випускний минув. Марічці нічого не залишалось, як змінити плани на життя. Про університет вона вже не мріяла треба було думати про те, як виживати. Грошей, залишених батьками, вистачило б ненадовго.
Тіточко Ніно, дякую, що похлопотала мене взяли в магазин, буду працювати продавчинею, подякувала вона сусідці. Тепер хоча б зароблятиму.
Добре, серденько, треба якось починати життя самостійно. А навчитися завжди встигнеш. Головне щоб голова на плечах була
Марічка працювала, не відмовлялась від додаткових завдань: мила підлогу, допомагала розвантажувати коробки, якщо вони були не дуже важкі. Дивлячись на цю тендітну дівчину, важко було повірити, що колись вона жила зовсім інакше.
Одного разу біля будинку її зустріли незнайомі чоловік і жінка.
Марічка? спитала жінка.
Так. А ви хто? Я вас не знаю, відповіла дівчина, втомлена після роботи.
Нам потрібно поговорити про твоє майбутнє. Може, запросиш нас додому?
Але ж я вас не знаю чому маю запрошувати?
Я Ганна, а це Павло, кивнула жінка на чоловіка.
Не бійся, Марічко, ми нічого поганого не зробимо. Просто поговорити треба, а на вулиці якось не дуже
Увійшли в квартиру, сіли у кімнаті.
Марічко, ми пропонуємо тобі продати цю оселю. Ну куди тобі така велика? Чотири кімнати для однієї забагато, ще й комуналка велика.
Так, квитки приходять немалі, зізналася Марічка. Але я не продам квартиру. Це память про моїх батьків. Та й куди я тоді подінусь?
А ми тобі двокімнатну запропонуємо. Як продаси цю погасиш за неї.
Марічка навіть думати не хотіла про продаж, тому відмовилась. Незнай