**У сподіванні на щось**
Соня сиділа на лавочці у дворі свого будинку й доїдала улюблену з дитинства шоколадку «Світоч». Дім у них великий, двоповерховий, батько будівельник, тому сам його зводив. У Соні старша сестра Оля, їй сімнадцять, дівчата завжди дружні, і Оля, як старша, опікувала молодшу допомагала й заступалася, якщо треба.
Соня зїла останній шматочок і глибоко зітхнула. Її, дорослішу дівчину, вразило невідоме лихо вона закохалася. Здавалося б, що тут дивного? Дівчина, якій ось-ось виповниться пятнадцять, закохалася. Буває ж, закохуються й у дванадцять-тринадцять…
Краще б у когось з класу, або в Сашка, з паралельного, в нього всі дівчата з голови не вилазять, навіть старшокласниці зіхають, бо він високий, гарний. А мене, бач, занесло у татового друга Віктора. Що тепер робити? Соня нервувала й навіть заздрила однокласницям, які згадували про своїх хлопців, а не про дорослих чоловіків.
Якраз того дня до них завітали гості: дядько Віктор із дружиною Наталею та дочкою Марічкою, яка була молодшою за Соню на два роки. Їхні родини дружили ще з часів дідусів і бабусь, а тепер і батько Соні тримав звязок із Віктором, жінки теж підтримували теплі стосунки.
Соня знала, що Наталя добра й поряджна жінка, що любить чоловіка, але їй це не подобалось. Вона й сама не розуміла, що з нею діється, поки Оля одного разу не схопила її за руку й не відтягла до садової альтанки. Якраз тоді родини святкували день народження матері.
Сонько, ти що задумала? занепокоєно спитала сестра.
Нічого, про що ти? скерувала на неї невинний погляд молодша.
Так ти ж у Віктора закохана? Оля очі вирячила, чекаючи відповіді.
Ну й що? Тобі заздрісно? раптом випалила Соня й розридалася.
Дядька Віктора вона любила вже три місяці, після того як у них на дачі святкували його день народження. Він був веселим, щасливим. Соня навіть заворожилася, коли він танцював з її мамою. Але в такий момент вона хотіла бути на її місці. Щоб сміявся, жартував із нею. Їй було ніяково від цього почуття, немов у грудях щось незвичне стискалося.
І ось розумна Оля її розкусила. Соні було й соромно, й ніяково адже вона думала, що ніхто не здогадується. Оля спершу роздратувалася, але потім раптом обняла сестру й ніжно промовила:
Ех, ти, дурнушка. Нічого, це минеться.
Соня миттєво перестала ображатися, а Оля витерла їй сльози. Та ось, як на зло, прибігла мати:
Сонечко, що з тобою?
Та нічого, мамо, оси боїться, викрутилася старша. Ледь не вжалила в обличчя.
А, зрозуміло. Нині їх повно, кивнула мати й пішла.
Час минав, а почуття Соні до Віктора не зникало. Вона добре вчилася в школі, спілкувалася з однокласниками, хлопці навіть залицялися вона була гарною дівчиною, але нікому не відповідала взаємністю. Ходила на шкільні вечірки, танцювала з хлопцями, отримувала «валентинки». Потім, у старших класах, навіть почала ходити на побачення. Але завжди знала: дядько Віктор лицар її серця.
У одинадцятому класі вона остаточно дорослішала й серйозно задумалася:
Треба викинути з голови цю любов. Перше кохання завжди нещасливе, але її не відпускало. Ніби живу подвійним життям: в одному батьки, друзі, а в іншому він. Оля казала, що минеться, але чому не минає?
Настала пора вибору професії. Вона вагалася. Як і всі дівчата у таких ситуаціях, думала про психологію, але згадала, що з дитинства мріяла бути лікарем. Це й переважило. З золотою медаллю легко вступила до медичного університету.
Одного разу їй подзвонила Марічка, дочка Віктора, яку Соня недолюблювала адже та щодня бачила його поруч, як і його дружина Наталя. Соня вчилася вже на третьому курсі.
Привіт, Соню, почула вона голос Марічки. Мама просила запросити вас із батьками на дачу в суботу. У неї день народження.
Дякую, приїдемо, автоматично відповіла вона.
Дружина Віктора була господарною й гостинною, готувала так, що пальчики оближе. Усі любили бувати у них у гостях. Зна
