Ой, люди добрі, сідайте ближче, бо розкажу вам таку історію, що й кури перестануть квоктати від здивування. Як каже наша приказка: «Не купуй свиню в торбі бо ще й укусить».
Була в нашому селі одна працьовита жінка Марія Іванівна. Завжди в роботі: і город поле, і хату вимете так, що аж сяє, і вареники зліпить, що пальчики оближеш. А син у неї, Іванко, хлопець добрий руки золоті, серце щире, людям завжди допоможе. Та була в нього одна слабкість завжди дівчат жалів, а як яка гарненька так і зовсім розум за губи ховав.
Одного разу привів він додому дівчину Олену. Красуня, як з журналу: очі як вишні, брови дугою, вії немов у лелеки, нігті довгі, аж страшно. Дивишся наче з кіно. Та жінка одразу відчула щось не так. Серце материне воно як віщун: чує, де брехня, а де правда. І каже синові пошепки:
Сину, шось мені вона не до вподоби. Здається, ця дівчина тільки про гроші й увагу й думає.
І не помилилася. Бо перше, що зробила Олена в хаті кинула ложку в мийку і сіла дивитися в телефон. Марія, звикла до ладу, чемно промовила:
Прибери за собою.
А та й бровою не повелила:
Не хочу руки псувати.
Ну, думає мати, може, жартує. Аж ні помила та ложку, а вона й досі у жирі.
Сину, ти ж не з нею одружитися збирався? питає Марія з тривогою.
А Іванко тільки мрійно посміхнувся:
Так, мамо. Я її кохаю!
От вам і казка: «Кохання сліпе полюбиш і козиря». Минуло кілька місяців і весілля справили. Марія, хоч і нерадо, віддала їм хату: нехай самі живуть.
Якось вирішила свекруха завітати до молодих. Ой, лишенько Що ж вона там побачила! Курява на полицях, посуд у мийці аж тріщить, а на підлозі шкарпетки немов гриби після дощу. Олена сидить, фарбує нігті й бурмотить:
Я знаходжу себе.
А в сина вже другий кредит на шиї. Олені подавай нову машину щоб усі заздрили.
Хто ж платитиме? питає Марія.
Це вас не стосується, відрізала та. Чоловік має мене забезпечувати, а я маю бути гарною.
Тоді свекруха й собі пообіцяла: «Більше ні копійки».
Не минуло й року, як Іванко прийшов до матері:
Мамо, візьми кредит на себе.
А вона спокійно відповіла:
Ні, сину. Хто розкидався той і збирай.
Повернувся він додому й сказав дружині, що машини не буде. І почалося Крики, топанина, двері гримлять так, ніби грім у небі. Олена вила, що без авто вона не людина, доки Іванко не вигнав її за поріг. Незабаром і розлучилися.
Ось вам і наука, діти: «Не та хата дорога, де стіни позолочені, а де серця зігріті». Бо яка з жінки господиня, якщо вона тільки про манікюр дбає? Любов це не лише красиві слова, а й підтримка, турбота, спільна праця. Краще жити скромно, але з любовю, ніж у розкоші, але в постійних сварках.