Ой, слухайте, люди добрі, та присідайте ближче, бо розповім вам історію, від якої навіть кури на подвірї замовкнуть. Як то кажуть: «Не бери свиню за хвіст бо впадеш у бруд».
Була в нашому селі жінка Ганна Іванівна, працьовита, як бджола: і город обробить, і хату вимеле, і пиріжки спеке такі, що аж сусіди заздрять. А син у неї, Олесь, хлопець золотий руки майстерні, душа відкрита, тільки серце мяке, як теплий мед. Кожну дівчину жалує, кожній вірить, а вже як закохається то й розуму не шукай.
От одного дня і привів він до хати свою кохану Марічку. Дівчина зірка з неба: очі, як вишні, вії мов вусики кота, нігті як у панночки, тільки золота не вистачає. Дивишся красуня, але, як то кажуть, «не все золото, що блищить».
Ганна Іванівна відразу відчула щось не так. Жіноча душа мов вітер у полі: зараз відчує, звідки віє. І каже синові потихеньку:
Сину, серце моє не на її місці. Мабуть, цій пташці лише гроші та втіхи до вподоби.
І не даремно. Бо перше, що зробила Марічка, кинула ложку в мийку та й сіла. Ганна, звикла до ладу, чемно промовила:
Заберіть за собою.
А та тільки плечима звела:
Не хочу руки псувати.
Ну, думає мати, може, жартує. Ан ні помила ту ложку, а вона, як була в борщі, так і лишилася.
Сину, та ти ж не з нею жити збирався? питає Ганна.
А він лише мрійно усміхнувся:
Так, мамо. Я її люблю!
От вам і казка: «Кохання сліпе впадеш і в копицю». Пройшло кілька місяців і весілля справляли. Ганна, хоч і важко було, віддала їм хату бабину хай живуть, як знають.
Минув час, і пішла свекруха до молодих у гості. Ой, леле Що ж вона побачила! Курява на шафах, наче сніг, посуд у мийці як скеля, а на підлозі черевики мов гриби після дощу. Марічка сидить, нігті вподобає та бурмоче:
Я себе шукаю.
А в сина вже другий кредит на шиї. Марічці подавай нову машину щоб усі бачили, яка вона пані.
А хто ж платитиме? питає Ганна.
Це не ваша справа, відрізала та. Чоловік має мене годувати, а я маю бути гарною.
Тоді свекруха й дала собі зарок: «Все, більше ні гривні».
Не минуло й півроку, як Олесь прийшов до матері:
Мамо, візьми позику на мене.
А вона спокійно відповіла:
Ні, сину. Хто накоїв той і викручуйся.
Повернувся додому, каже дружині машини не буде. І тут, люди добрі, почалося Крики, лемент, дверима грюкотіли так, що, мабуть, аж у сусідів ікони впали. Марічка вила, що без авто вона не людина, доки чоловік не вигнав її з хати. Незабаром і розлучення оформили.
Ось вам і наука, діти: «Не та хата красна, що стінами, а та, де згода». Бо яка з жінки господиня, якщо вона вміє лише вії нарощувати? Любов це не лише квіти та усмішки, а й праця, терпіння, турбота. І краще жити в скромності, та в мирі, ніж у розкоші, та в вічній сварці.