У тій старенькій хрущовці, де вітер свистів у щілинах, а сходи скрипіли, як невдоволені духи, жила одна бабуся. З двадцять третьої. Ніхто не памятав, звідки вона взялась, ніхто не знав її справжнього імені. Можливо, колись воно й було, але затерлося, як монети в кишені, що довго носять.
Вона була крихітною, немов тінь від свічки, з окулярами, закріпленими нитками й бинтом. Ходила повільно, шаркаючи стоптаними капцями, а за нею, немов маленький білий дух, бігала песина Циганка гавкала так, ніби відганяла зайвих від порога.
А зайвих було багато. Бо три речі дратували сусідів: телевізор, що ревів, як буря у Карпатах; таргани, що повзали з її квартири, немудрі розвідники; і запах старий, густий, немов сухе листя, що ніколи не перестає тліти.
Приходили люди, скаржились, кричали: “Коли це закінчиться?” А бабуся дивилась на них своїми вузькими, мудрими очима, усміхалась і шепотіла:
Зараз, зараз
Але нічого не мінялось.
Її звали Олена Степанівна. Вісімдесят з гаком. Минулої зими захворіла так, що ледве чула. Хотіла слуховий апарат, але пенсії ледве вистачало на ліки, на комуналку, на корм для Циганки її єдиного світла.
Ця Циганка зявилась у неї давно, коли чоловік помер, а діти розлетілись, немов птахи. Олена йшла з базару, а на смітнику сиділо маленьке, змерзле створіння. Вона хотіла пройти повз, але воно пішло за нею. І залишилось.
Та квартира Вона була, як покинута хата в лісі: брудна, захаращена, з тарганами замість гостей. Але Олена, здавалось, не бачила цього. Або не хотіла бачити.
Потім зявилась Тетяна нова сусідка, сама з сином Данилком. Спочатку не звертала уваги на запах. Але одного вечора побачила таргана на столі й зрозуміла так більше не може.
Сусідка знизу розповіла їй про Олену Степанівну. Про телевізор, тарганів, про самотність. І Тетяна вирішила допомогти.
Так почалось щось нове: вони приходили, приносили їжу, грали з Циганкою. Олена почала сміятись. Запах повільно зникав, таргани тікали, телевізор вже не ревів.
Але плітки поширювались мовляв, Тетяна хоче відібрати квартиру. Їй було все одно. Головне