Бабуся з двадцять третьої: історія про самоту та крихітне диво
Знаєте, малеча, сиджу я тут у домі для літніх, і часом згадую минуле. Була в нас у підїзді одна бабуся з двадцять третьої. Ох, не любили її там ніхто. Навіть імені її ніхто не памятав ні як звати, ні по батькові. Та й кому воно було потрібно?
Вона була крихітна, сива, у грубих окулярах, що трималися на сірих клаптиках лейкопластирю. Ходила повільно, шаркала зношеними черевиками, а в руках стирчала полиняла авоська. Поруч підскакувала маленька собачка крихітна, але гавкала так, ніби вартувала цілу фортецю. І гавкала на всіх, хто наближався до її дверей. А відвідувачів було багато адже сусідів дратували три речі.
По-перше телевізор. Він гудів від ранку до ночі, на всю силу. По-друге таргани, що повзали з її квартири в усі куточки підїзду. І по-третє той важкий, застійний запах, що вївся навіть у стіни.
Люди сварились, питали: “Коли це закінчиться?” А бабуся лише примружувала очі, посміхалась, немов дитина, і бурмотала:
Зараз, зараз
Тоді все затихало. Але ненадовго.
А знаєте, як її звали? Ганна Степанівна. Їй було вже за вісімдесят. Минулої зими вона так застудилась, що ледве чула. Хотіла слуховий апарат, але грошей не було, а черга як до моря. Пенсія копійки: комуналка, ліки, а ще для собачки Цвірі її єдиного світла.
Ця Цвіря справжній вірний друг! Вона зявилась багато років тому, коли чоловік помер, а діти ні, їх ніколи й не було. Ганна йшла з магазину під дощем і побачила на смітнику маленьке, тремтяче створіння. Хотіла пройти повз, але воно пішло за нею. Так і залишилось.
Та квартира Наче хата лісової відьми: бруд, сморід, таргани, що бігали навпростець. Але Ганна, здавалось, не помічала. Або не хотіла. А сусіди вже зневірились нічого не допомагало.
А потім зявилась Олена нова сусідка, сама з сином. Спочатку вона не звертала уваги на хаос. Але одного вечора побачила тарганів на своїй тарілці і вирішила діяти.
Та ось що цікаво: сусідка з третього розповіла їй про Ганну Степанівну. Про телевізор, тарганів і самоту. Олені стало шкода бабусі адже вона знала, як це бути однією. І вона вирішила допомогти.
Так почалось нове життя: Олена з сином Данилом приходили до бабусі, приносили їжу, грали з Цвірею. Ганна раділа адже вона вже не була сама. А в Олени й Данила зявилася ще одна родина.
Сморід зник, таргани теж, а телевізор став тихішим. Але плітки пішли мовляв, Олена хоче забрати квартиру. Та їй було все одно головне, що вона дарувала Ганні трохи тепла.
Минув рік. Одного дня Ганна Степанівна пішла. Її поховали тихо, без метушні, як вона, мабуть, і хотіла. Цвіря залишилась з Оленою та Данилом тепер вони справжня сімя.
Ось так, діти, життя буває жорстоким. Але навіть у тих, кого всі забули, може зявитись крихітне диво коли хтось просто прийде й подарує трохи любові. Ось воно щастя.