(Запис у щоденнику)
Сьогодні був перший день мого “великого плану”. Молоді хлопці у холлі лише кепкувато посміхнулись, коли я зайшла: “Бабуся, вам до іншого відділу”. Вони ж не знали, що вчора я підписала договір купівлі цієї компанії.
“Вам куди?” – не піднімаючи очей від телефону, буркнув хлопець з ресепшену. Його стильний ірокез і брендова светр кричали про його власну важливість.
Я підправила свою скромну, але якісну шкіряну сумку. Спеціально обрала непримітний образ: проста блузка, спідниця до колін, зручні туфлі без підборів.
Колишній директор, Борис Іванович – сивий чоловік, втомлений від офісних ігор – усміхнувся, коли я розповіла йому свій задум.
“Троянська кобила, Ганно Василівно”, – сказав він з повагою. “Вони проковтнуть наживку, навіть не помітивши гачка.”
Мій голос звучав спокійно, коли я відповідала: “Я ваша нова співробітниця. До архівного відділу”.
Хлопець нарешті підвів на мене очі. Його погляд повільно ковзнув від моїх скромних туфель до сивого волосся – і в очах спалахнула відкрита насмішка.
“А, так. Казали, буде нова. Пропуск отримали?”
“Так, ось.”
Він ліниво махнув рукою у бік турнікету, ніби показуючи дорогу заблукалій кішці.
“Ваше робоче місце там, в кінці залу. Розберетесь.”
Я кивнула. “Розберусь”, – подумала я, проходячи через гудячий, як вулик, опенспейс.
Я розбиралася впродовж усіх своїх 65 років. Розбиралася з майже зруйнованою справою чоловіка після його раптової смерті, перетворивши її на прибутковий бізнес. Розбиралася з інвестиціями, що зробили мене мільйонеркою. Розбиралася з самотністю у великому будинку.
Купівля цієї зовні успішної, але зсередини гнилої IT-компанії стала моїм новим викликом.
Мій стіл стояв у самому кутку, біля архіву. Старий, з подряпаною стільницею, він нагадував острів минулого серед моря сучасних технологій.
“Освоюєтесь?” – почула я солодкуватий голос. Переді мною стояла Марія, керівниця відділу маркетингу, у бездоганно випрасуваному бежевому костюмі. Від неї пахло дорогими французькими парфумами.
“Намагаюся”, – скромно відповіла я.
“Вам треба розібрати договори по проекту ‘Чумак’ за минулий рік. В архіві. Думаю, вам це під силу.” – у її голосі відчувалася зверхність, ніби вона давала завдання дитині.
Коли вона пішла, чітко вибиваючи підборами, я почула за спиною шепіт: “Скоро в нас і мамонтів на роботу братимуть…”
Я зробила вигляд, що не чую. Треба було оглянутися.
Відділ розробки був у повному розпалі. Кілька молодиків гаряче щось обговорювали біля скляної переговорки.
“Тіточко, ви щось шукаєте?” – до мене звернувся високий хлопець, виходячи з-за столу.
Тарас, провідний розробник. “Майбутнє компанії”, як було написано у його резюме. Яке, здавалося, він сам і склав.
“Так, любчику, шукаю архів.”
Він усміхнувся і обернувся до колег, які спостерігали за сценою, як за безкоштовним вистав
