Назавжди повернулася
Коли мати зібралася заміж, Оксана не заперечувала. Їй подобався мамин вибір спокійний і врівноважений Богдан, який завжди гарно спілкувався з нею. До матері ставився з ніжністю і турботою. Усе було добре, але п’ятнадцятирічна Оксана поставила умову:
Мамо, я не проти твого заміжжя, тим паче дядько Богдан чудова людина, тобі самій буде сумно, адже я колись таки поїду вчитися до університету. Але я переїжджаю до бабусі.
Як до бабусі? Як у місто? Тобі ж лише п’ятнадцять, ти ще неповнолітня, як я залишу тебе без нагляду? мати категорично заперечувала.
Мамо, та чому без нагляду? Я ж буду з бабусею, вона ж тебе якось сама виховала, то й за мною подивиться, якщо ти так боїшся, наполягала Оксана. До того ж я вже подзвонила бабусі, і вона рада, що я їду.
О, ясно, усе вирішили за моєю спиною, то з сумом, то з розчаруванням промовила мати.
Мамо, повір, так буде краще для всіх. Хоч дядько Богдан порядний, але для мене він чужий чоловік.
Мати зітхнула й задумалася, але в цю мить задзвонив її телефон бабуся Марія Петрівна.
Привіт, доню, ну що, домовилися з Оксаною про переїзд? Я таки вважаю, що їй буде краще в мене. Ти ж знаєш, як я обожнюю онуку, і невже я не впораюся з майже дорослою донькою?
Так, мамо, я знаю, що ти обожнюєш Оксанку, але ж ти розумієш, матеріне серце
Усе буде добре, не хвилюйся, доню. Якось упоралася я з тобою, то й з Оксаною нам буде добре. Я за нею подивлюся.
Мати завершила розмову, а Оксана вже весело збирала речі:
Мамо, не переживай, усе буде супер!
Марія Петрівна не була ніжним цвітом це була міцна жінка, колишня вчителька математики. Але й характер у Оксани був не з легких. Бували між ними суперечки й незгоди, проте бабуся була мудрою. Ніколи не доводила розмови до сварки.
Бувало, посваряться, а ввечері того ж дня бабуся заходить до онуки, гладить її по кучерявому волоссю й розповідає казки або дивовижні історії. А онука посміхається й засинає, миттєво забуваючи про образи. Але інколи першою мирилася Оксана, розуміючи, що була неправа.
Тоді вона купувала бабусі улюблені цукерки «Ромашка», вони пили чай, і мир відновлювався. Так і жили, аж поки онуці не прийшов час їхати з міста. Так вона сама захотіла. Університет вона закінчила тут же, знайшла роботу, але зарплата виявилася мізерною. Колеги розповіли їй, що у Львові є велика компанія, де чудовий колектив і гідна платня.
Бабусю, не ображайся й розумій мене правильно. Я їду далеко, але ми завжди будемо на звязку.
Оксанко, казала бабуся, пестячи її кучері, невже обовязково їхати так далеко? Невже тут тобі не знайдеться роботи?
Бабусю, я вже попрацювала тут, відповіла онука, і що? Спочатку був випробувальний термін, потім прийняли спеціалістом найнижчого розряду з зарплатою в три тисячі гривень.
Але ти щойно закінчила університет, досвіду в тебе немає. Спочатку всі так починають. Треба набиратися знань. Де народився, там і згодився, умовляла Марія Петрівна.
Але Оксана була непохитною. Вона так вирішила так і зробить. Їй хотілося всього й одразу: цікавої роботи й більше грошей. Вона зібрала валізу й поїхала.
На новому місці їй справді пощастило. Влаштувалася на гарну посаду з хорошою зарплатою, навіть гуртожиток дали не треба знімати квартиру. Коли отримала першу зарплату, була у захваті. Після роботи зайшла до магазину, накупила солодощів і навіть улюблені бабусіні цукерки. Але ввечері, сидячи сама з чашкою чаю, їй стало сумно ні з ким поділитися солодощами. А цукерки так і лишилися у вазі.
Час минав, з мамою й бабусею вона спілкувалася майже щодня по телефону. Усе було добре. Грошей у Оксани було достатньо, вона не марнувала їх, хотіла накопичити на машину. Але, як кажуть, людина передбачає, а доля розташовує
Одного разу мати подзвонила й повідомила, що бабуся Марія Петрівна померла.
Як, мамо? Що сталося? зі сльозами питала вона.
Серце, доню, серце у нашої бабусі було хворе, а вона тримала це в таємниці. Я знала, але не думала, що все станеться так швидко. Вона ніколи не скаржилася.
Для Оксани це було несподівано й жахливо втратити близьку людину. Вона їхала у таксі, а сльози котилися по щоках.
Вам погано? Можу чимось допомогти? запитав таксист.
Ні, дякую, ви мені нічим не допоможете, відповіла вона, розуміючи, що справді виплакатися зможе лише вдома, але стримати сльози не виходило.
Як так вийшло? думала вона. На похорон бабусі запізнилася, рейс затримали через густий туман