Я дванадцять років не розмовляв з батьком: а недавно він надіслав листівку з одним-єдиним словом
Дванадцять років тому. Тарасу виповнилось двадцять два. Щойно закінчив економічний факультет.
Одне слово перевернуло все. «Прости». Чарівне, мов ключ від забутого склепу.
Прощення відкриває двері. Любов дає сміливість увійти.
Фарба під нігтями не змивалась. Тарас тер руки, намагаючись стерти минуле. Даремно.
Вода була холодною. Обпікаюче. Так само, як і тоді дванадцять років тому.
Поштар приніс листівку зранку. Вона лежала на столі, ніби граната без запобіжника. Тарас боявся навіть подивитись.
Почерк батька. Знайомий. Чіткий, наче виводив бухгалтерський звіт.
На звороті лиш одне слово. «Прости». І більше нічого.
Дванадцять років тому. Тарасу було двадцять два. Щойно отримав диплом.
Батько сидів у кабінеті. Перевіряв документи. Підвів голову, побачивши сина.
Завтра о девятій будеш у Івана Петровича, сказав він. Не запізнюйся.
Іван Петрович. Партнер батька. Відомий аудитор.
Тату, потрібно поговорити.
Батько відклав папірці. Дивився уважно. Брови зсунулись ніби відчував недобре.
Кажи.
Я не піду до Івана Петровича.
Пауза. Глибока. У вухах дзвеніло.
Не розумію, повільно промовив батько.
Я не хочу бути економістом.
Слова повисли у повітрі. Важкі, як цеглини.
Батько підвівся. Підійшов до вікна. Стояв спиною.
А ким тоді?
Музикантом.
Батько обернувся. Спочатку подив. Потім лють.
Музикантом? перепитав. Це жарт?
Ні. Серйозно.
Тарас памятав кожне слово. Кожну ноту того розговору.
Пять років навчання! гримнув батько. Пять!
Я вчився для тебе, відповів Тарас. Не для себе.
Для сімї! Для стабільності!
Батько ходив по кімнаті. Руки за спиною. Обличчя червоне, мов після лазні.
Музиканти жебраки, буркотів. Живуть у холодних кімнатах.
Не всі.
Більшість. А ти не Моцарт.
Тарас дістав з сумки папку. Ноти. Власні твори.
Послухай, сказав він.
Батько взяв папку. Перегортав сторінки. Обличчя камяне.
Тарас чекав. Сподівався. Може, відчує. Зрозуміє.
Хобі, сказав нарешті батько. Гаразд для хобі.
Це не хобі. Це моє покликання.
Батько закрив папку. Поклав на стіл, мов у смітник.
Твоє покликання цифри, різко сказав він. Решта дитячі мрії.
Тарас дивився на листівку. Перевертав у руках. Щільний картон.
На лицьовій стороні репродукція. Левітан. «Над вічним спокоєм».
Випадковість? Чи знак? Батько обрав листівку з пейзажем, що нагадував синові про його шлях.
А може, просто так вийшло?
Тарас поставив листівку на полицю. Поряд світлина. Він з батьком на прогулянці у парку.
Йому десять. Батько молодий, усміхнений. Ще не закостенілий у своїх принципах.
Коли все зламалось? Коли він став таким жорстоким?
Після маминої смерті. Так, саме тоді. Тарасу було чотирнадцять.
Батько закрився. Зарився у роботу. Став непохитним, наче намагався втримати те, що неможливо втримати.
Мама б мене підтримала, тоді сказав Тарас. Вона любила музику.
Помилка. Фатальна.
Батько побілів. Стулив кулаки.
Не смій! скрикнув. Не смій її тут згадувати!
Але це правда!
Правда в тім, що ти егоїст! Думаєш лише про себе!
Той розмову не забути. Вона тривала вічність. Крики. Доки. Слова, як бритви.
Ти розчарування, сказав батько. Повне.
А ти тюремник, відповів Тарас. Не батько, а наглядач.
Батько підійшов до дверей. Відчинив їх.
Геть, прошепотів. І не повертайся.
Тату
Геть! Зараз!
Тарас зібрав речі. Руки тряслись. У грудях пустка, ніби хтось вирвав душу.
Батько стояв у коридорі. Дивився у стіну. Навіть не к