Він не повинен знати.
Катерина стояла біля підїзду старої хрущовки і не могла набратися сміливості натиснути кнопку домофона. У кишені пальта лежала зімята папірка з адресою, яку вона дізналася через спільних знайомих. Дванадцять років Цілих дванадцять років минуло з того дня, коли вона залишила свого новонародженого сина.
Що ти робиш? прошепотіла вона сама до себе. Думаєш, тебе там чекають з розпростертими обіймами?
Але ноги наче приросли до асфальту. Піти вона не могла, як і увійти. В голові крутилися спогади про той страшний день, коли вона, двадцятидворічна дурниця, піддалася емоціям і наробила дурниць, про які шкодувала все життя.
Її колишній чоловік Олег був класичним прикладом того, як не треба вибирати супутника життя. Красивий, чарівний, дотепний і абсолютно безвідповідальний. Після весілля виявилося, що в нього було дві пристрасті: випивка та азартні ігри. Квартиру, яку їм подарували батьки Катерини на весілля, він умудрився програти за півроку.
Не переймайся, котику, говорив він, цілуючи її у маківку. Я все поверну, побачиш. Просто трохи не пощастило.
Коли Катерина дізналася про вагітність, Олег зник на три тижні. Повернувся зімятим, неголеним, з розбитою губою.
Борг віддавав, буркнув у відповідь на її сльози. Слухай, може, ну його, цю дитину? Нам зараз не до цього.
Це був останній цвях у труну їхнього шлюбу. Катерина подала на розлучення, будучи на сьомому місяці. Батьки підтримали, але з умовою жодного спілкування з Олегом.
Пологи були важкими. Хлопчик народився слабким, лікарі боролися за його життя перші дні. А потім, коли криза минула, у палату ввірвався пяний Олег.
Охорона вивела його, але він повернувся наступного дня тверезий, з квітами та іграшками.
Катю, прости мене, говорив він, стоячи на колінах прямо у лікарняному коридорі. Я виправлюся, клянусь. Тільки дай мені шанс.
Мати, яка завжди була проти цього шлюбу, влаштувала справжній скандал.
Або ти відмовляєшся від дитини і їдеш з нами в інше місто, або ми тебе знати не хочемо! кричала вона. Вибирай або ми, або це відродження пяниці!
Катерині було двадцять два. Вона щойно пережила важкі пологи, розлучення, зраду. У неї не було ні роботи, ні житла, ні сил боротися. І вона зробила найстрашнішу помилку у своєму житті.
Згадуючи, як мати Олега, Ганна Степанівна, забирала малюка, Катерина відчула, як до горла підступив ком. Жінка дивилася на неї з такою зневагою, що хотілося провалитися крізь землю.
Підпиши ось тут, сухо сказала вона, простягаючи папери. І можеш бути вільною.
Наступні роки Катерина намагалася забути. Переїхала з батьками до Львова, закінчила курси бухгалтерів, влаштувалася на роботу. Потім батьки загинули в автокатастрофі, залишивши їй невелику квартиру та купу боргів. Вона викручувалася як могла.
Особисте життя не складалося. Двічі Катерина намагалася побудувати стосунки, але як тільки доходило до розмов про дітей, вона тікала. Як пояснити чоловікові, що в тебе є син, якого ти кинула?
А потім, півроку тому, їй поставили діагноз. Операція пройшла успішно, але лікар сказав чесно:
Дітей у вас більше не буде, Катерино Іванівно. Мені дуже шкода.
І тоді вона зрозуміла треба спробувати. Хоча б побачити його, переконатися, що з ним усе гаразд.
Двері підїзду хлопнули, звідти вийшов підліток у спортивній куртці. Катерина завмерла. Це був він ті самі карі очі, той самий упертий підборідок. Тільки не немовля, а дванадцятирічний хлопець.
Ви когось чекаєте? спитав він, притримуючи двері.
Я так тобто ні, пробурмотіла Катерина.
Хлопець знизав плечима і пішов далі. А вона стояла і дивилася йому вслід, не маючи сили поворухнутися.
Гей, Андрійку! гукнув хтось із дитячого майданчика. Швидше, а то без тебе почнемо!
Андрійко. Його звали Андрій. Вона навіть імені не знала.
Катерина розвернулася і пішла геть, але через кілька кроків зупинилася. Ні, так не можна. Треба хоча б спробувати.
Вона повернулася і натиснула кнопку домофона. У динаміку пролунав знайомий голос:
Хто там?
Ганно Степанівно? Це це Катерина. Можна мені піднятися?
Довга пауза. Потім клацання замка.
Квартира майже не змінилася. Ті самі шпалери, той самий запах суміш валерянки та свіжої випічки. Ганна Степанівна постаріла, але трималася прямо.
Навіщо прийшла? спитала вона без вступів.
Я я хотіла дізнатися, як він. Як Андрій.
Звідки ти знаєш, як його звуть?
Щойно бачила внизу. Хлопці його покликали.
Ганна Степанівна усміхнулася: