Колись давно, у сонячному Києві, гарна Оксана Шевченко збиралася заміж. У університеті всі сподівалися, що вона перша вийде заміж із групи так і вийшло, тільки нареченим став їхній професор, доктор філології, який був уже давно і міцно одружений. Та хто й коли зупинявся через такі дрібниці?
«Начиталася дурниць у інтернеті!» лютувала бабуся Олени, дідусева дружина, яка виховувала онуку. «Він же старший за твого батька!»
«Ну й що? уперто відповідала Оксана, якій подобалася увага зрілого вченого. Зараз так модно!»
«Ось саме тому й не варто! Ти ще собі тату на обличчі зроби теж же модно! Напиши на лобі великими літерами дур*а: тобі піде!»
«Так і зроблю! сміялася дівчина. Якраз до весілля!»
«Воно й справді божа роса Згублене покоління!» сумно думала Ганна Михайлівна, спостерігаючи, як онука крутиться перед дзеркалом.
«Ти ж у нього в гостях бувала! намагалася дістатися до її совісті бабуся. З дружиною його знайома! Не соромно?»
«А чого мені соромитися? Я що, винна, що він у мене закохався? А ходила, бо так прийнято: студентам із дипломом допомагати!»
«Точно: допомогла і йди з Богом! А ти ж у них у ліжко залізла! Подружнє, між іншим!»
«Ти, бабусю, задушна! рішуче заявила Оксана. І старомодна, як нафталін! А зараз час нових трендів!»
«Спати з чужим чоловіком ось тобі новий тренд? голос Ганни Михайлівни став різким. І не кажи, що кохаєш не повірю!»
Оксана фыркнула і пішла до себе. Наступного дня закоханий професор запросив її на ювілей колеги це мав бути їхній перший вихід разом у світ. Вони вже жили в орендованій хаті: професор нещодавно пішов від дружини й подав на розлучення.
На ювілеї, коли присутні побачили Оксану поруч із лисим Віктором Семеновичем, усі трохи притихли. Особливо дружини колег усі вони були знайомі з його першою дружиною, Марією.
«Оце так номер! обмінювалися поглядами присутні. Може, донька?»
Але дівчина вела себе однозначно: сміливо клала руку професору на стегно. Віктор Семенович нічого не помічав він був щасливий! Що там кажуть «біс у ребро»: так і буває, коли розумом розумієш, що робиш неправильно, але нічого вдіяти не можеш.
Почалися танці. Вони кружляли у напівтемряві, а потім Оксану запросив син ювіляра вони танцювали дуже близько.
«І що ти з нею робитимеш? різко запитав у професора колега. Вона ж ту*а очі, як у корови!»
«Тобто?» не очікував такої реакції Віктор.
«У прямому! Ти ж проміняв свою Марійку на це?»
«Заздрить, подумав професор. У них дружини вже давно не свіжі, а в мене солодкий персик!»
Та невдовзі стало зрозуміло, що ніхто не схвалює його вибору. Але він був упевнений: «Мені краще!»
А потім Оксана з кавалером пустилися в танець так, що спідниця літала, і всі зрозуміли час йти, поки не почали бити.
Дома Віктора уперше відвідала думка: може, він поспішив? Може, варто було не рубати з плеча?
Бо Марія так ніколи б не поводилася.
Дні минали. Професор працював, а Оксана, яка вже закінчила навчання, чекала його вдома.
«Ми ж можемо собі це дозволити, котику?»
Від слова «котику» Віктор морщився, але мовчав раптом піде?
Його нове життя виявилося виснажливим: дівчина вимагала вечірніх прогулянок, кафе, катання на ковзанах.
«Котику, я тебе навчу!»
Але тіло вже не слухалося. В голові крутилася одна думка: «Як би не вмерти раніше часу»
А ще він все частіше згадував Марію.
За два дні до розлучення Оксана зникла.
«Як у тому віршику: прокинувся а кисі немає»
Потім прийшло смс: «Пішла до Ігорчика пробач!»
Ігорчиком звався той самий син колеги, з яким вона тоді танцювала.
Професор сів на диван у порожню ямку такого він не очікував.
«Що ж, хоча би на ковзани більше не треба» і він відчув несподіване полегшення.
Тоді він подзвонив Марії.
«Я заїду?»
«За речами? Зберу.»
«Ні Я вирішив повернутися.»
«Не повертайся. Не варто.»
«Я зрозумів, що кохаю лише тебе.»
«Вікторе, друже не говори красиво!» відповіла вона й поклала трубку.
Йому стало соромно. Але думати про це він уже не хотів.
«Головне на ковзани не треба» з полегшенням зітхнув Віктор і заснув.
А з дружиною він обовязково помириться.