Не варта вона його
Мати Оленки лиш важко зітхала, дивлячись на свою красуню доньку. Надія даремно намагалася переконати доньку, що не варто все життя чекати принца на білому коні. Не дочекатися.
Оленко, ти ніби в казці живеш. Подивись, скільки навколо тебе гідних хлопців. Твої однокласники Іванко та Тарасик добрі парубки, крутяться біля тебе. Чому відмовляєш їм, коли вони ввечері приходять до нашої хати? Чому не виходиш? Пройшлася б, поговорила, може, зрозуміла б, що й у простих хлопців буває гарна душа.
Мамо, мені не потрібна гарна душа. Мені треба, щоб хлопець був вродливий, а в нашому селі таких немає, немає вартих мене. Подивися на мене! Хіба знайдеш хоч одного парубка в селі, гідного мене? казала Оленка, випрямляючи спину, від чого її струнка постать ставала ще витонченішою, а вже про личко й мовчати.
Мати лише хитала головою.
Доню, «не родись красивою, а родись щасливою». Ці слова перевірені життям.
Скільки разів чула Оленка ці слова з дитинства, але не задумувалась. Чим старша вона ставала, тим більше була впевнена, що гарна людина завжди буде щасливою Змалку вона звикла, що всі нею захоплюються.
Ох, яка ж гарна дівчинка! Ох, які очі, ох, яка чарівниця! а вона усміхалась і раділа, а хтось частував цукеркою, від якої вона ніколи не відмовлялась.
У садочку на святках вона завжди була принцесою, а в школі кожна дівчина їй заздрила. Оленка не розуміла, що надмір уваги може зіграти з нею злий жарт. Надія часто про це думала. Все ж Оленка, знаючи собі ціну, хотіла бачити поруч такого ж красеня. А ті, хто обертався біля неї, бачили лише її глузливу посмішку.
Невже вони не бачать, хто я, а хто вони думала вона.
Надія, як могла, вмовляла доньку, що гарні чоловіки рідко стають гарними чоловіками. Та вона була впевнена в протилежному. Вчилась посередньо, після школи вступила лише до технікуму. І там не знайшла собі пари.
Мамо, не потрібні мені звичайні Іваси та Петрики, я все одно дочекаюсь свого щастя, казала вона матері, коли та починала про заміжжя.
Хлопців біля неї завжди було багато. Після технікуму Оленка працювала у сільраді. Але з часом місцеві парубки зрозуміли, що вона для них недосяжна, і перестали звертати на неї увагу. Однокласниці й однокласники вже одружились, народили дітей, а вона все сама.
Мамо, я їду до райцентру. Що тут робити? Моє щастя там, а тут мене ніхто не зачепив. Всі якісь звичайні, не для мене. Немає в них краси, яку я шукаю, одного разу сказала вона Надії й поїхала.
Мати спокійно прийняла її слова. Вже втомилась переконувати доньку, що краса це добре, але час минає. А родини в Оленки все нема. Подруги, зустрічаючи Надію, хвалились дітьми та родинним щастям, а мати навіть не знала, що сказати про доньку.
Оленці виповнилось тридцять, а вона все сама, не може знайти такого красеня, щоб запалив її серце. А час іде, їй уже тридцять сім. Та ось пощастило влаштуватись у солідну компанію. І пощастило з директором. Саме таким вона уявляла свого майбутнього чоловіка. Його манери, його мова, його усмішка, а особливо правильні риси обличчя вразили її.
Орест став першим чоловіком, який її зацікавив, на якому вона зупинила свій вибір. І не важливо було, що він одружений і мав двох дітей. Вона вже давно хотіла народити дитину, гарну, як вона сама, а про заміжжя майже не думала.
І нехай Орест одружений, думала вона, але свого я добюсь.
Спокусити директора не склало проблем. Він і сам відзначив її красу з першого погляду. Запросив до ресторану.
Олено, я ніколи не зустрічав такої гарної жінки, як ти. Просто зачарувала мене. Шкода, що ми не зустрілись раніше. На жаль, я одружений і не можу кинути сімю, чесно сказав він. Але буду радий, якщо ми час відВідтоді Оленка почала зустрічатись із ним, але згодом зрозуміла, що справжнє щастя не в зовнішності, а в теплі родинного вогнища, яке подарувала її синові проста, але добра дружина.