Терпіння, тільки терпіння
Матусю і тату, з ювілеєм вас, із золотим весіллям! радісно скрикнула донька, заходячи у двір із чоловіком та дітьми. Бажаємо вам прожити ще стільки ж у любові та щасті.
Дякуємо, доню, ну це ти вже загнула, ще стільки ж Та обіцяємо жити далі, весело відповів Степан.
Так, промайнули пятдесят років спільного життя Тетяни та Степана. Пятдесят здається, багато, а як озирнешся назад пролетіло все швидко, навіть не помітили. Багато хто може похвалитися таким ювілеєм, але не всім це вдається. Життя буває важким, трапляються й чорні дні, і клопоти.
Чи справді щасливі Тетяна з Степаном? Можливо, у її втомленій усмішці криється щось прикрите, а за його усмішкою провина. Хто ж його знає.
Ще чотирнадцять років було Тетяні, коли сусідський Стьопка, якому вже виповнилося сімнадцять, сказав їй, коли вона йшла зі школи:
Тетянко, ну й гарна ти дівчина. Повернусь із війська одружусь на тобі. Ти ще підрости. Мені рік і піду служити.
Оце мені жених знайшовся, усміхнулась дівчина і побігла додому.
У школі вже хлопці помічали Тетяну, але вона й думати про них не хотіла. Мати виховувала суворо, тому вона вміла дати відсіч усім.
Тетяна гарна, та якась дика, говорили між собою хлопці. І до себе не підпускає, і поговорити не хоче.
Час минав. Степан відслужив і повернувся додому. На другий день вийшов з хати і тут же зустрів Тетяну, яка несла на коромислі відра з водою. Степан так і завмер. Перед ним стояла вродлива, струнка дівчина, що він навіть спершу не знайшов слів. Але швидко прийшов до тями.
Тетянко! Ти ще красуніша стала! А хлопець у тебе є?
А тобі яке діло? засміялась вона.
Приходь увечері до клубу. Потанцюємо, побалакаємо
Тетяна знизала плечима й пішла. А Степану вже не було спокою. Під час служби він і забув про обіцянку одружитися з нею. А тепер шутка перетворилася на правду. На такій, як Тетяна, тільки й одружуватися, а ображати її не можна. Та й він не дав би її нікому в обиду.
Весь вечір він чекав її в клубі. Дівчата крутилися навколо, кликали танцювати, але він сидів сумний й дивився на двері. Вона не прийшла. Нікого не провожав, хоч дехто сподівався.
Наступного дня знову підстеріг Тетяну з відрами.
Привіт, Тетяночко, чому вчора не прийшла? Я ж чекав
Привіт. Не люблю я клуби. Що мені там робити? гордо відповіла вона і хотіла пройти, але Степан заступив їй дорогу.
Геть із дороги, скрикнула Тетяна. Іди геть!
А що буде, якщо ні?
Тетяна поставила відра, схопила одне й вилила на нього воду.
Ось що буде, засміялась вона. Подивимось, кому ти потрібен мокрий.
І пішла, а він стояв і дивився їй услід.
Оце вогню! Дівчина полумя! Нічого, знайду підхід. Вона все одно буде моєю.
Степан намагався зблизитися підстерігав, коли вона йшла додому, провожав до хати. Одного разу приніс букет польових квітів. Вона посміхнулась.
Аж ось одного разу сусідка заговорила з ним, коли він знову зупинив її й посадив на лавку. Без Тетяни він не міг жити спокійно, тільки про неІ так, пройшли роки, але в їхніх серцях завжди лишалося місце для прощення, бо справжнє кохання це не лише радість, а й вміння пережити біль разом.