Чоловік пятдесяти років: Повернутися до рідного дому, де тебе ніхто не жде
Ніколи не думав, що я чоловік на пятдесят, технар до кісток, мовчазний, замкнутий, навіть похмурий, як одного разу сказала моя дружина, сяду за компютер не заради роботи, а щоб вилити свої думки на папір, повні болю та туги.
Шістнадцять років тому я виїхав за кордон у пошуках кращого життя. Швидко влаштувався, обжився, перевіз до себе дружину та дітей. А незабаром після того не стало батька. Мати залишилася сама в нашому старому будинку, загубленому серед пагорбів глушини під Києвом.
Вона ніколи не скаржилася, не кидала мені в очі докорів, не натякала, що їй потрібна допомога адже я їїдиний син. Ми часто дзвонили один одному, і кожного разу вона запевняла мене, що в неї все добре, що їй нічого не потрібно. Лише одне питання, тихе й обережне, видавало її справжні почуття: «Чи скоро ви приїдете?» У цьому простому «чи скоро» крилася вся її туга, вся самотність, яку вона намагалася від мене приховати.
Чесно кажучи, я піклувався про неї. Думав про неї постійно, не кинув, не забув ані на хвилину. Але гріх мій великий, і важким каменем лежить він на душі: я не втримав даного їй слова.
Щороку я приїздив до України у серпні у той час, коли моя фірма йшла у відпустку. Це був наш час, священний, як обряд. Ми з матірю їздили по друзях та далеких родичах, відвідували місця, де вона колись була щаслива з батьком у далекій молодості. Коли роки почали брати своє, я возив її по лікарях, санаторіях, дбав про її здоровя. Ходили до кінотеатрів, гуляли старими вуличками, запрошували гостей до нашого маленького дому. Вона пестила мене домашніми пиріжками з яблуками та корицею, борщем з грибами смаками дитинства, які я не забуду ніколи.
На прощання вона завжди проводила мене до хвіртки, але ніколи не їздила на вокзал чи до аеропорту. Я знав чому не хотіла, щоб я бачив її сльози. А я, дурень, щоразу клявся їй, що ось-ось повернуся, що спробую приїхати на Різдво чи хоча б на Великдень, а не тягнути до наступного серпня. Ці обіцянки я не виконав, і тепер провина гризе мене зсередини, як іржа.
Так, я приїхав на початку грудня минулого року. Але не для того, щоб обійняти її, вдихнути аромат її знаменитих пиріжків, почути, як вона, посміхаючись, кличе мене до столу з гарячим чаєм та медом. Я приїхав, щоб провести її в останню путь.
Єдине, що гріє душу в цьому холодному кошмарі вона пішла тихо, уві сні, без мук і довгих хвороб, як праведниця. Але це не знімає з мене тягаря, не заглушає крик совісті, не відбирає відчуття, що я залишився сам у цьому свіІ тепер я сиджу на її улюбленому кріслі, дивлюся на порожній будинок, і розумію, що немає в світі сильнішого болю, ніж розкаюватися втому, що вже не виправиш.