**Проливаю сльози: як я з матері-королеви перетворилася на божевільну стару**
Світ завжди був до мене жорстоким. З дитинства. Батьків не стало, коли мені ледь виповнилося вісім. Залишилася з бабусею у старенькій хаті на краю села. Вона була для мене усім: і матірю, і батьком, і цілим світом. Та й її не стало, коли мені було пятнадцять тоді я зрозуміла, що покладатися більше ні на кого.
Після восьмого класу вийшла заміж. Думала, знайду родину, опору. Народила доньку мою радість, моє сонце. Чоловік, на жаль, виявився не тим, про кого мріяла: пив, бив. Скільки сліз через нього пролила, скільки ночей спала напоготові, боячись його пяного гніву. Одного дня дійшла думка: якщо не для себе, то для доньки треба тікати. Розлучилася. Залишилася з дитиною на руках, без копійки, без підтримки. Але була мета виростити, вивчити, дати їй усе, чого сама не мала.
Працювала як кінь. Вранці у пекарні, ввечері прибирала офіси, у вихідні брала додаткову роботу. Не має значення, яка погода: чи сніг, чи дощ. А вдома усмішка, щоб донька не бачила, як важко. Вона росла, квітчала, а я Надривалася, щоб їй нічого не бракувало. Ляльки, книжки, велосипед. Шила сукні, заощаджувала на собі, брала кредити, аби моя принцесса мала все.
Мамо, ти у мене найкраща! Ти королева! казала вона. А в мені від цих слів розкривалися крила.
Потім школа, випускний. Підбігає до мене сяюча:
Мам, знайшла сукню! Таку гарну! Всього тисяча гривень
Тисяча! У мене на всю зарплату триста. Але кивнула мовчки. Продала бабусині сережки її спогади за сукню.
Поступила в університет. Я пишалася! Стала працювати ще більше. Але грошей ніколи не вистачало. Комуналка, навчання, їжа, проїзд.
Мам, ти ж там у Польші добре заробляєш? Можеш ще трохи надіслати? Тяжко тут
А я у Варшаві мила підлоги з ранку до ночі. Опухлі вени, болить спина, пальці пошарпані від миючих засобів. Але працювала. Бо для неї усе.
Минали роки. Дзвонить:
Мам, я закохалася. Хочемо одружитися.
Я здивувалася.
А навчання? Диплом?
Потім, мам, не переживай!
Знову працювала на знос. Аби весілля було, як у людей. Плать, ресторан, гості. Навіть букет оплатила. А потім народився онук. Коляска, ліжечко, підгузки. «Мамо, допоможи, тяжко». І я допомагала.
Потім вирішила. Мріяла про машину. Звичайно, не нову, стару. Спина болить, по автобусах недостатково. Подумала: може, діти підтримають?
Мам, ти при собі? Тобі машина навіщо? Краще гроші онукові кімнату зробимо, а тобі й маршрутки вистачить!
І тоді до мене дійшло. До болю. Я для них більше не мати-королева. Я стара, втомлена, зайва жінка. Заважаю їхнім планам, заважаю житЯ пішла, не обертаючись, але знаю кохати їх не перестану, бо це єдине, що в мене залишилося.