Мій син це хаос, а його дружина його віддзеркалення. Я втомилася жити в їхньому безладі.
Ніколи не думала, що скажу це вголос, але більше не витримую. Втомилася від брудного посуду, від підлоги, яку не підмітали тижнями, від постійного запаху застарілої їжі. Відчуваю, ніби живу з неохайними сусідами, а не в своєму власному домі. І все це через мого сина та його «кохану», які вже два місяці живуть тут, наче в готелі на відпочинку.
Олег має двадцять років. Навчається заочно, нещодавно закінчив строкову службу і відразу знайшов роботу. Доросла, начебто самостійна людина, яка допомагає з витратами, не сидить без діла. Я пишалася ним. Аж до тієї злощасної розмови.
«Мамо, сказав він одного дня, у Марії важко вдома. Батьки постійно сваряться, кидають речами, вона навіть не може спокійно вчитися. Чи може вона пожити у нас деякий час, поки вони не заспокоїться? Ми не створюватимемо проблем».
Мені стало її шкода. Бачила Марію раніше соромязливу, чемну, з тихим голосом. Як можна було відмовити? До того ж у Олега своя кімната, місце є. Але я не очікувала, який «подарунок» нас чекає.
Перші тижні вони ще намагалися: мили посуд, підмітали підлогу, не робили галасу. Навіть склали графік прибирання: суботи їхні, середи мої. Я подумала, може, вони дійсно доросліші. Але через три тижні все пішло шкереберть.
Брудний посуд із засохлими шматочками їжі лежав у мийці днями, на підлозі волосся та обгортки. А ванна? Плями шампуню, волосся у зливі, шматочки мила. Їхня кімната нагадувала лігво: розкиданий одяг, крихти на столі, непостлане ліжко. Марія ходить із маскою на обличчі й телефоном у руці, наче не в моєму домі, а в курортному спа.
Я намагалася говорити, просити, нагадувати. Відповідь завжди одна: «Не було часу, зробимо пізніше». Але це «пізніше» так і не наставало. Почала просто класти швабру та засоби для прибирання їм під ноги без слів, мовчки. Навіть це не допомогло. Одного разу вони пролили соус на скатертину не витерли. Просто пішли. І знову це я все прибрала.
Коли я зайшла до їхньої кімнати й побачила той безлад, не втрималася:
«Вам не клопітно так жити?»
Олег, навіть не кліпнувши оком, відповів:
«Генії панують над хаосом».
Але я не бачу геніїв у цьому хаосі. Лише двох дорослих, яким зручно жити, як свиням, і щоб мати все за них робила.
Олег обіцяв допомагати покупки, витрати. Насправді він платить лише рахунки. Покупки раз на тиждень, а ось замовлення суші, піци та іншого майже щодня. Запрошують і мене, але це не тішить холодильник порожній. На ті гроші можна було б годувати всю родину.
Марія не працює, вона навчається. Має стипендію, але не вклала жодної копійки ні в їжу, ні в прибирання. Усе витрачає на дурниці. Коли я запропонувала трохи скоротити витрати, хоч трішки допомагати, вона тільки знизала плечима, наче я її образила.
Я виховувала Олега сама. Його батько пішов ще до його народження. Мої батьки допомагали, я працювала вдвічі більше, заощаджувала, робила все для нього. Ніколи йому нічого не докоряла. І не хочу починати зараз. Але бачити свій дім стайнею це вже занадто.
Я намагалася поговорити спокійно. Раз, другий, третій… Тепер зрозуміло: вони не зміняться. Вважають, що я стара буркотлива бабуся, яка ще й повинна бути вдячна, що вони мене «терплять» під одним дахом.
Два місяці я терпіла. Але годі. Скажу чітко: або вони опамятаються, або їдуть до гуртожитку. Може, там зрозуміють, що таке повага до чужої праці та простору.
Бо я втомилася бути їхньою прибиральницею. Хочу жити спокійно, без стресу, без брудного посуду по самі вікна й шкарпеток, кинутих у кухні.
А ви? Що б ви зробили? Чи варто ризикувати і сваритися з сином? Чи й далі заплющувати очі на цей безлад у домі, який я будувала власними руками?
