Занадто довго я жила для інших Тепер хочу обрати себе
Буває, що людина прокидається серед буденності й раптом усвідомлює: чужі голоси лунали в її голові гучніше за власний занадто довго. Так сталося й зі мною. Звати мене Оксана, мені сорок пять, живу я в Чернігові, і, як би це банально не звучало, лише зараз зрозуміла майже півстоліття існувала за чужими правилами. Не за своїми. І біль від цього важкий, глухий, неначе камінь на душі.
Нещодавно зустріла шкільну подругу Галину. Не бачилися ми з нею майже десять років, і ця зустріч стала для мене поштовхом до думок. Довго говорили про життя, дітей, розчарування. І я раптом почула саму себе жінку, яка живе не так, як хоче, а так, як їй наказали. І яку це вже не влаштовує.
Все почалося ще в дитинстві. Мої батьки порядні, суворі, наполегливі завжди знали краще, що для мене правильно. Вони вирішували все: з ким дружити, куди вступати, чим займатися, кого слухати. Мріяла стати лікарем, але тато з мамою вважали, що мені личить філологія, і одного разу, без мого відома, подали документи до університету на відповідний факультет.
Я вступила. І з того часу крок за кроком йшла чужим шляхом. Вчилася без натхнення, без бажання. Здавала іспити, не розуміючи, навіщо мені це. Але батьки пишалися. Я була «розумна донька з вищою освітою».
Роботу мені також знайшли самі у звичайній школі вчителем української мови. Мене трясло від думки, що все життя пояснюватиму правила правопису дітям, які навіть не дивляться в очі. Але я пішла. Бо завжди йшла туди, куди вели.
А потім зявився Дмитро. Колега зі школи. Вчитель фізкультури. Зробив пропозицію, і я погодилася. Не тому що кохала, а тому що хотіла вирватися з-під батьківської опіки. Бачила в ньому можливість стати вільною. Та як же я помилялася. Я лише змінила клітку.
З Дмитром життя було важким. Він був грубим, деспотичним, не терпів заперечень. Я для нього покоївка, кухарка, жінка за виклик. Усі мої спроби заговорити про почуття, повагу, свободу він глузував. Я терпіла. Бо не знала, як не терпіти. Бо звикла з дитинства мовчи, не перечи, підлаштовуйся.
Моєю єдиною радістю стала донька. Вона була моїм порятунком, моєю віддушиною. Я дала їй усе, чого не мала сама: турботу, підтримку, свободу вибору. Виховувала її з думкою: лише б не повторити моє життя. Коли вона була у пятому класі, я почала відкладати гроші, ховаючи їх від Дмитра, щоб у майбутньому дати їй шанс.
Після сьомого класу я відправила її навчатися до Польщі. Це було важко. Підробляла, шила вночі, у всьому собі відмовляла, але головне вона вчилася, розвивалася, жила. Зараз вона студентка одного з університетів у Варшаві. Вона сильна, розумна, незалежна. І я кажу їй: залишайся там, живи так, як хочеш. Заради цього я терпіла все.
Мені допомагала тітка Наталка єдина людина, яка мене справді розуміла. Дітей у неї не було, і вона стала для мене тихим ангелом-хранителем.
А тепер тепер я стою перед дзеркалом і вперше за сорок пять років запитую себе: Чого ХОЧУ Я? Не мої батьки. Не мій чоловік. Не суспільство. Я.
І я знаю відповідь. Я хочу свободи. Хочу жити в тиші, читати улюблені книжки, працювати там, де мені спокійно, а не де наказали. Хочу знову вишивати, як у молодості. Хочу зняти помешкання, піти від Дмитра, почати все з чистого аркуша. Я більше не хочу бути тінню у чужому житті.
Зараз я шукаю роботу. Дивлюся оголошення про оренду. Повільно, але впевнено будую шлях до нової себе. Я більше не буду жертвою. Не дозволю більше нікому вказувати, як мені жити. Нехай і пізно, але я обираю себе. І якщо хтось запитає чи шкодую я? Так. Шкодую. Але не тому, що хочу піти. А тому, що не зробила цього раніше.