Ой, слухай Я хотів зробити їй пропозицію А вона пішла через вісім років, ніби я був пустим місцем.
Привіт. Знаю, зазвичай у таких історіях чуєш жіночі голоси, але сьогодні говоритиме чоловік. Бо я один із тих, хто втратив не просто кохання, а цілу частину свого життя. Мене звати Тарас, мені двадцять вісім, я з Чернівців, і досі не можу оговтатися після того, що сталося.
Ми з Софійкою були разом вісім років. Ціле життя, якщо подумати. Познайомилися ще в університеті, коли нам було по двадцять. Разом переїжджали, підтримували один одного в складні часи, збирали на відпустку, вирішували, де купити меблі, разом ховали мого діда, размо сміялися зі старих комедій. Я думав, що у нас не просто кохання, а справжнє партнерство. Надійне, доросле, міцне. Я помилявся.
Місяць тому ми вирішили взяти паузу. Нібито щоб зрозуміти, чи зможемо жити один без одного. Тоді мені це здавалося розумним. Нічого, здавалося, не віщувало біди ми не сварилися, не ображали один одного. Просто, за її словами, «щось усередині неї змінилося», і вона «не впевнена у своїх почуттях».
Я погодився. Дурень. Думав: ну, тиждень-два і все налагодиться. Вже з першого дня мені було важко. Не міг спати у нашому ліжку без неї, не міг заходити на кухню, де ми пили ранкову каву, не міг пройти повз магазин, де вона купувала улюблені цукерки. Зрозумів: ні, без неї не можу.
Почав їй писати. Дзвонив. Надіслав квіти з листівкою: «Пробач, якщо чимось зачепив. Повернися. Без тебе все втрачає сенс». Запропонував вечерю вона відмовилася. Почав надсилати повідомлення вранці й увечері: «Доброго ранку, як справи?», «Сумую» у відповідь отримував холодні, ввічливі фрази. І все. Я відчував, як втрачаю її з кожним днем більше.
Запитав прямо: «Ти більше не хочеш бути зі мною?» Вона сказала: «Мені потрібен простір». Я поважав це. Змусити кохати неможливо. Відступив. Але серце не відступило. Я продовжував сподіватися. Адже у мене були плани Хотів цього літа зробити їй пропозицію. Купив кільце. Навіть вибрав місце той самий місток, де ми вперше поцілувалися. Уявляв, як стану на коліно й запитаю: «Вийдеш за мене?» А вона заплаче від щастя й скаже: «Так».
Але замість цього отримав повідомлення. Холодний, відсторонений SMS: «Вибач, але у нас немає майбутнього. Будь ласка, більше не пиши».
У той момент я відчув, ніби земля пішла з-під ніг. Все всередині стислося. Сидів на кухні, дивився у порожню чашку й не міг дихати. Ми були разом вісім років. Я знав її звички, її запах, її голос уві сні. Любив її до тремтіння, до безглуздості, до відданості. І раптом ніби мене викреслили. Без пояснень. Без причини.
Не знаю, чи є в неї хтось інший. Наскільки мені відомо ні. Ми не сварилися, не ображали один одного. Були командою. Думав, ми рухаємося в один бік. А виявилося я біг уперед один, а вона вже давно повернула назад.
Зараз сиджу у порожній квартирі, де все нагадує про неї: її чашка з тріщинкою, її книжка на тумбочки, її заколка на краю ванни. Намагаюся жити але поки не виходить. Читаю статті про розставання, поради психологів, історії інших хлопців Але ніщо не допомагає.
Все, що я хочу зрозуміти: чому? Як можна так просто викинути вісім років? Розлюбити? Перестати відчувати? Чи я просто був зручний, як стара футболка мяка, звична, але вже набридла?
Мені важко. Не знаю, як далі. Усі кажуть: «час лікує», але поки він лише ріже. Кожен день як наждак по душі.
Написав це, бо вже не можу мовчати. Може, хтось прочитає й побачить себе. Може, хтось зрозуміє, як боляче, коли тебе кидають не через три місяці стосунків, а після майже десятиріччя. І якщо ти зараз теж у такій ямі знай, ти не один. Ми є. Ті, хто справді любив. Хто мріяв. Хто вірив. І кого не обрали.
Мене звати Тарас. І я просто намагався любити.