Я люблю його, але не хочу, щоб дитина залишилася без батька
Було це давно, а досі болить. Звісно, не з першого погляду. Жив собі вчорашній мрійник, а поутру став звичайним потерпілим.
Знаю, я його люблю. Але якщо сказати так, то вийде дуже просто. Ні, не вийде. Якщо сказати йому, буде якось не по-справжньому.
Я Анастасія Гончаренко. Двадцять девʼять років, живу у Львові, працюю в маленькій нотаріальній конторі. Життя було звичайним, поки я не зустріла його. Тепер я на роздоріжжі. Бо моє серце належить людині, з якою ми не можемо бути. І це не просто роман. Це муки, що тривають рік.
Ми з Богданом були разом три роки. Молоді, закохані, безтурботні. Сварилися, мирились, мріяли. Я вірила він мій. Він казав, що без мене не дихає. Все було добре, доки не посварилися через нісенітницю. Гордість не дала нам зробити перший крок.
Пройшли місяці. Я сумувала. Дивилася на телефон, чекаючи повідомлення. Не писала. Не дзвонила. Потім дізналась він зустрічається з іншою. Дівчина з сусідньої контори, тиха, чемна… Незабаром вона завагітніла. У мене ніби виривали сердце. Памʼятаю, як стояла біля вікна, а всередині було порожньо, як після морозного вітру.
Коли народилась його донька Олеся, я подзвонила, просто привітати. Він замовк на хвилину, потім прошепотів:
Ти не уявляєш, як я радий почути тебе. Давай зустрінемося?
Не знаю, навіщо погодилась. Хотілося подивитись йому в очі. На зустрічі ми ледве говорили. Дивилися одне на одного, а в цій тиші було все любов, біль, жаль. Він тримав мою руку, а я мовчки плакала.
З того дня почали бачитись. Рідко, обережно, ніби боялись самих себе. Рік ми зустрічалися так потай, але між нами не було близькості. Я не могла. Лише подумаю про Олесю, про те, як вона вдома чекає на батька і все всередині стискається.
Він часто скаржився, що вдома нестерпно. Що з матірʼю дитини його нічого не повʼязує, окрім донечки. Що більше не кохає. Що мріє про мене. І запитував:
Якщо я піду? Якщо повернусь? Ти приймеш мене?
А я мовчала. Бо не знала, що відповісти. Бо бачила перед собою не лише чоловіка, а й батька. І дівчинку, яка ще не говорить, але вже знає, як сміється її тато, як пахне його светр, як він обіймає перед сном.
Як я можу це зруйнувати? Як можу стати тією, через кого дитина росте без батька?
Можливо, вони не люблять одне одного. Можливо, живуть разом лише заради дитини. Та хіба це злочиРозум каже тікати, а серце шепче зачекай, і ось я досі чекаю, бо іншого шляху в мене немає.