**Щоденник**
Усе село знало й не любило Тараса через його нестерпний характер. Був одружений з Марією, тихою жінкою, але з лихом не могла народити чоловікові дітей. Прожили дванадцять років, а дітей так і не було.
І раптом, наче грім серед ясного неба Марія померла. Її мати знала, що в доньки щось боліло, але та не скаржилася.
Доню, щось ти погано виглядаєш останнім часом, питала мати, коли та рідко заходила до батьків.
Нічого, мамо, нічого. Буває слабість, голова крутиться, але відлежуся й піду далі. Не хвилюйся, заспокоювала вона.
Марія не звикла нарікати, особливо чоловікові. Він ненавидів, коли жінка скаржилася на головний біль чи ще щось.
Не прикидайся, знаю я вас, баб! У вас завжди щось болить. Робити не хочете, от і нудитесь. Мовчи, жаліти тебе тут ніхто не буде, чула у відповідь жінка.
Після похорону минув рік. Тарас жив сам, але думки про одруження не полишали його. Самому погано, хоч і звик жити, як вовк-самітник. Почав придивлятися до жінок.
Беру лише бездітну, думав він. Чужі діти мені не потрібні. Правда, мої ровесниці всі з дітьми. Треба молодшу. Але ж не кожна за мене піде…
Тарас розумів: його характер не подобається сусідам, друзів нема, і не кожна жінка погодиться стати його дружиною. Вибир упав на Олену. На вигляд вона була тихою, непомітною, але працьовитою та скромною.
Якось зустрів її, чесно кажучи, підстерігав:
Оленко, іди сюди, покликав він, коли вона проходила повз його хати.
Підняла голову, побачила Тараса у воротах і підійшла.
Доброго здоровя, скромно привіталася.
Здоров, грубо відповів він. Слухай, дивлюся я на тебе… Чи не пішла б ти за мене? Я самотній, господарство міцне. Житимемо в достатку, дітей народимо. Спадкоємців у мене нема.
Ой, не знаю… почервоніла Олена. Треба з матірю порадитися.
Радься, а я ввечері зайду.
Олена прийшла додому й випалила матері:
Мамо, мабуть, вийду заміж.
Як так? За кого? У тебе ж і парубка нема.
Тарас нині приходитиме свататися…
Ой, доню, він же набагато старший! Подумай, перш ніж іти. Характер у нього важкий. Усе село шепоче, що попередню дружину в труну загнав чи працею, чи ще чим… Хто його знає, чужа сімя темний ліс.
Мамо, про що думати? Женихів у мене не черга, а літа йдуть. Може, це все наговори…
Олена вийшла за Тараса. Перший час у селі було багато розмов. Хто жалів дівчину:
Даремно пішла за нього, жорстокий він, непривітний.
Інші ж казали:
Пощастило Тарасові з жінкою. Скромницю взяв слухатиме і працюватиме.
Так і було. Тарас із сусідами не вживався, а тещу терпіти не міг, тому й Олену рідко відпускав до матері.
Деспот і тиран, як є, казала мати, коли дочка прибігала до неї, інколи вкрадьки, коли чоловік був на роботі.
Мамо, усе добре. Не переймайся. Я знайду до нього підхід. Він бурчить, а я мовчу. Хай собі лютує, я лише Бога молю за терпіння, заспокоювала вона.
Ох, доню, з таким скнарою доведеться вік молитися, говорила мати, витираючи сльози.
Але Олена народила двох синів за пять років. Не скажеш, що Тарас не любив дітей любив, але по-своєму. Бурчав і лаяв їх, як тільки міг. А мати вчила хлопців:
Тримайтеся від батька далі, якщо не хочете під гарячу руку потрапити.
Діти швидко зрозуміли, що краще гуляти десь подалі. Підростали, але Тарас усе одно був незадоволений.
Де ці ледащі шастають? Треба вдома допомагати, а вони десь носяться! Це ти їх привчила тікати! гримів він на весь двір.
Олена звикла до криків. Хоч і була молодшою, мудрішою та терплячішою усе господарство трималося на ній. А Тарас останнім часом частіше прикладався до горілки та скандалив. Лаяв усіх на світі.
Сусіді бачили і чули все, обходили його стороною. З двору чулися крики:
Усі ви мені огидли! Працюю від ранку до ночі, годую вас, а вдома поваги нема одні витрати!
Його хрипкий, пяний голос лунав усією округою. Інколи Олена наважувалася відповісти:
Сам хотів одружитися, сам хотів дітей. Чого тепер не вистачає? А скільки сам пропиваєш?
Але краще б мовчала заставити його замовкнути було неможливо.
Усі мені набридли! Ще й дітей проти мене налаштовуєш! Не рахуй, скільки я випиваю своє пю!
Як ти його терпиш? плакала мати. Я б давно втекла! Навіщо з ним мучитися?
Дітей треба підняти, мамо. Нехай собі кричить, я звикла. Терплю заради синів.
Сусіді дивувалися її терпінню:
Ну й Олена… Як вона все витримує?
Час минав. Сини виросли, після школи поїхали до міста, вчилися в техніСтарший син зрештою одружився та забрав матір до себе, а Тарас так і залишився в селі самотнім, і лише вітер шепотів у порожньому дворі його давні скарги.